З першого дня вторгнення зі зброєю в руках: мелітополець Едуард Дадінський воює у складі полку "Азов" і мріє взяти участь у звільненні рідного міста (фото, відео)

Сьогодні відзначається День захисників і захисниць України. Взявши до рук зброю, на захист рідної землі стали найкращі сини та доньки нашої держави. Один з них – 22-річний мелітополець, боєць полку “Азов” Едуард Дадінський з позивним “Додя”.

До повномаштабного російського вторгнення Едуард навчався на історика в Мелітопольському державному педагогічному університеті імені Богдана Хмельницького, був активістом та тридцятником Національного корпусу “Азов”. У нашому місті ця організація займалася патріотичним вихованням молоді, організувала військові вишколи для цивільних, проводила екологічні та політичні акції, всіляко допомагала захисникам. 

– У Мелітополі бути на 100% націоналістом дуже важко. Але так, при цьому у нас були деякі нахили в бік націоналізму, але це доволі нормально, бо націоналізм і нацизм – це взагалі поняття дуже різні, – каже Едуард. 

Забігаючи наперед, скажемо, що після окупації міста рашисти знайшли офіс Нацкорпусу, де зберігалися тематичні книги, настільні ігри, агітаційний матеріал, і зняли там постановочне відео. Для ще більшої видовищності загарбники привели туди колишнього активіста, одягнули його у форму ЗСУ і змусили його діяти за сценарієм. 

Напередодні вторгнення активісти Нацкорпусу разом з рухом ветеранів Мелітополя проводили у парку вишкіл для цивільних. Едуард розповідає, що прийшло приблизно дві сотні людей. 

– Ми насправді розуміли, що це станеться. Ми казали давно, що треба готуватися, що рано чи пізно ескалація буде, але, на жаль, нас мало хто слухав, казали, що ми радикали, що ми там провокатори, і ледь не звинувачували нас, що це саме через нас буде ескалація. Але ми готувалися, готували людей, базові знання давали, – продовжує хлопець. 

А за кілька днів почалась війна… Повномасштабна війна та російська окупація Мелітопольщини, які тривають вже понад півтора року. 

Як особисто для тебе почалось повномасштабне вторгнення?  

– Це було рано зранку. Я спав, мені всі почали телефонувати: “Там війна, війна”. Я їм кажу: “Так війна вже вісім років, дайте поспати. Я вимкнув телефон, десь до 9 ранку проспав, прокинувся, заходжу в інтернет, а дивлюсь, всі пишуть, що почалася повномасштабка. Я дав одну тривожну валізку малій (своїй дівчині, – ред.), відправив її до батьків у безпечне місце. Сам набрав хлопцям своїм, вони вже все знали. У нас в Нацкорпусі ми мали чекати розпоряджень. Взагалі на такий випадок ми мали займатися волонтерською справою, ну і набором, рекрутингом, можна сказати, до полку “Азов”. 

Але ніхто не писав, я прочекав мабуть години до 12:00-13:00, мені так і не скинули розпоряджень що робити, я вже взяв хлопців і ми разом пішли до місцевої тероборони, записалися десь годині о 15:00-16:00. Ми отримали зброю. Тоді я отримав “калаш”, чотири магазини до нього і, здається, одну гранату. Ми тільки отримали зброю і нам, кажуть, що перша група вже прийняла бій, то ж готуйтеся.

Нам сказали готуватися до вуличних боїв. Ми розійшлися, позаймали позиції по місту, групами по 3-4 чоловіка. Озброєння РПГ-7 у когось, у кого – РПГ-21, так звана “Муха”, різні були. У мене був сухпай, це взагалі було на вагу золота, і автомат. Ну, сухпай я так і не з'їв, десь його так і залишив в машині потім. 

Прочекали ми до 12-ї ночі десь. Ні зв'язку, ні рацій, нічого такого не було. Нам телефонують, кажуть збиратися біля штабу ТрО. За нами приїхала така аутентична буханка і ззаду ще кулемет стояв великий. Ми приїхали у штаб і нам кажуть, що наказ згори відтягуватись до Василівки, а там перегруповуватися з основними силами і назад сюди підходити. Почалися одразу суперечки. Багато хлопців не хотіли виходити, деякі лишили зброю, сказали, що тоді будуть сім'ю вивозити. Були хлопці, які виступали за те, щоб залишатися. Я теж не був готовий виходити, не зібрав достатньо одягу. Ще планував, що кілька днів у мене буде для підготовки, тому по факту на момент виходу з Мелітополя, це було десь біля години ночі, у мене з собою не було нічого, крім того, у що я був одягнений. А вдягнений я був в щось не дуже тепле, бо було і не дуже прохолодно, а потім стало так холодно.

Ми вийшли з міста, там я перейшов в іншу групу. Ця група взагалі провела фантастичну операцію. Я не був присутній, це вже переповідаю з розповіді. Отож, коли написали, що вона прийняла бій, вони виїхали на трасу, їхала колона, вони з двох боків на неї навалилися зі всім, що є, – у них теж були РПГ-7, РПГ-21. Здається, навіть знищили чи підбили кілька одиниць техніки. 

Потім одна група відійшла там пішки, у них був план відходу, а у іншої групи його не було. І просто ситуація: синій бус цивільний і на нього по трасі їде колона, по якій вони щойно стріляли, хлопці переодягаються в цивільне згори, водій прилаштовується у ворожу колону і разом з нею під'їжджають до міста, повертають і  виїжджають. Ну тоді орки ще не були злі, вони не стріляли по всім поспіль, тому хлопцям дуже пощастило. 

Потім я до них приєднався і ми вже виконували бойові завдання разом. Потім ми ще підходили на цивільних машинах до Мелітополя. Але у нас не було ні бойового досвіду, ні озброєння, ні техніки, то ж ми відійшли назад, були у Василівці, тримали оборону там, на виїзді в сторону Михайлівки, здається. Окопи вирили і стояли, там був перший обстріл з мінометів, з “Градів”, з танку, з усього в принципі. Ми там нормально так отримали, важко було, дуже важко, там перші поранені, перші загиблі. 

Після цього виявилось, що зайшла ніби ДРГ у Василівку і ми виїхали на її пошуки. Тобто організували умовний блокпост, стояли, перевіряли людей туди-сюди. А потім по нам почали спочатку стріляти з “Градів”, прямо по центру Василівки. Ми відійшли з того перехрестя, потім назад підійшли. А нам туди гуманітарку підвезли мої хлопці з Нацкорпусу, просто на узбіччя бус вивантажили.

І починають нас крити. Вирішили швидко під'їхати туди, забрати речі і їхати звідти. Під'їжджаємо, риїмось в цій гуманітарці і тут я  повертаю голову, а на нас їде “Тигр” з кулеметом зверху. Там була зруйнована хата метрах в 10, ми за неї сховалися і дивимось, що ж відбуватиметься далі. Ті під'їжджають, вони нас якось не помітили, виходять, починають ритися в нашій гуманітарці, обирати собі щось. 

У нас були “Мухи”, але вони лишились в 800 м від нас, у машині. Поки ми думали, що робити, з двору напроти вийшов якийсь дід і починав на них кричати: “Ах ви, під*ри, путін х*йло, ми вас сюди не звали, валіть в росію”. Він знав, що ми там є, і почав, я так розумію, спеціально відволікати їх. І ми вже вирішили, що починати бій уже пізно, бо можемо зацепити ще й цивільного, який вийшов нам допомогти, тому просто тихенько відійшли до своєї машини евакуації. Там ще поруч якийсь поліцейський місцевий проїжджав і він нас вивів.

Там ще зайшла Нацгвардія якраз у Василівку. Вони на нас пушку розвернули, ледь нас не вʼ*бали тією пушкою. Ну тоді насправді був такий сумбур, незрозуміло, хто де, хто що, ніякої між підрозділами комунікації, нічого не було налаштовано. Тому я б не здивувався, якби вони ще й вистрілили. Потім вони кажуть: “Та у нас на вашу машину орієнтування, що ви ДРГ. Я сказав, з якою ми бригади і ми поїхали.

І після того я починаю вже шукати, як перевестись до “Азову”, до нормального підрозділу. І знайшов. Вже виконував бойові завдання у Запорізькій області, у Донецькій і зараз у Харківській. 

Розкажи про свій бойовий шлях в “Азові”. Яку роль ти зараз виконуєш у війську? 

– Я тоді об'єднався з хлопцями з Нацкорпусу. У них було кілька дронів і вони такі: “Ми – аеророзвідка”. “Азов” був у повній блокаді на той момент і збирали людей на деблокаду. Ми такі: “О, йдемо на деблокаду, треба хлопців рятувати”. Тоді дуже багато наших друзів було на “Азовсталі”, деякі з них досі у полоні – на жаль, вже півтора роки. Про це не треба забувати,  все ж таки були дані гарантії і я сподіваюсь, що дотиснемо і зможемо обійняти хлопців. Бо там дуже важко, кожний день тортури. Хлопці, які вийшли, такі історії розповідають, що якщо це звичайна непідготовлена людина почує, то може і з розуму зійти. Тільки послухавши, мені вже погано стає, а як це переживати кожного дня – це щось нереальне.

Так сталось, що з деблокадою не вийшло, бо не було ресурсу і можливості. І ми просто стали підрозділом для відновлення “Азову”.

Ну, цікаво було, перший бойовий цікавий досвід. Аеророзвідка взагалі дуже класна штука. Ти літаєш, всіх бомбиш, прикольно. “Літаки летять – будемо всіх бомбить” – як казав наш головнокомандуючий.

Я був просто солдатом, зараз я молодший сержант. Зараз я вже літаю не на Mavic, а на “крилі”. У мене є сертифікат на “Лелеку”, на “Фурію”.... На “крилах” ми нормально літаємо, км на 30 глиб, тому теж цікаво: розвідка, коригування і знищена техніка. На початку це більше були якісь там “Жиги”, на яких зетки намальовані, а потім уже понеслось і БМП, і танки є, хлопці мої вже і арту знищували.

Займаємося, розвиваємося, не вистачає, звісно, ресурсів. Все одно не вистачає машин, не вистачає “пташок”. “Пташки” взагалі як розхідники. Ми намагаємося, щоб вони якомога довше протримались, але вороже ППО їх  їх щолкає як горішки. 

Звісно, це розмін на нашу користь, бо ракета ППО коштує в пʼять раз дорожче, ніж наша “пташка”, умовно, але по факту у них ракет ППО дох*ра, а “пташок” у нас мало. І тому закликаю всіх людей донатити на збори. Я думаю, до кінця війни збори на авто і на “пташки” будуть актуальні, бо що авто знищуються, приходять в непридатність, що “пташки” теж так само. 

Як ти ставишся до того, що деякі українці досі називають військових рф “чмобіками”, не дооцінюють нашого ворога? Наскільки добре зараз забезпечена російська армія? 

– Це взагалі не грає на руку Україні. Це просто розслабляє та демотивує наш народ і він такий: “А, ну раз там “чмобікі”, то чого я буду власне донатити?”.

Я взагалі цього не розумію, ну як можна казати “чмобікі”? Тобто десятки тисяч українців загинули від рук “чмобіків”? Ну, це в першу чергу образа для українського військового. Якщо вони якісь “чмобікі”, то чого ми їх ще не знесли? 

Насправді на початку вони діяли по радянській книжці, у них там було все чітко, все розписано, тому з ними було легше воювати. Бо ті самі книжки є у нас і наші професійний підрозділи це дуже просто виявляли. Вони на бойових таку фігню робили, якісь кантіки малювали і огорожі як по уставу, що їх дуже сильно демаскувало. Це нам дуже допомагало. Але повномаштабна війна вже триває півтора роки, ворог розвивається і розвиваються дуже стрімкими темпами. Зараз вони дуже добре маскуються, вони вже не використовують ті д*більні книжки і дуже важко стало воювати. І в плані технологічному – вони взагалі стрибають доволі швидко. Зараз дрони fpv ворога працюють постійно по нашій піхоті, кожен день зранку до вечора прилітає.

Тобто вони налагодили непогані такі поставки. Так, у них там корупція, так, у них там теж не все гладко, але у них такий ресурс, що це все не може завадити великим поставкам озброєння дронів і снаряги російським військовим.

 На початку, звісно, в них були проблеми з постачанням, у них там може були деякі іржаві автомати, була не дуже снаряга там, якась страйкбольна, і так далі, але наразі вони це виправили і такого немає взагалі. У всіх є базовий набір і заряджені вони добре всі, навіть там якісь зеки нормально виглядають як бійці.

У них волонтери збирають тисячами дрони і я не знаю, недооцінювати ворога – це найгірше, що взагалі може бути. Тому вони дуже розвиваються, а у нас трохи спадає рівень. Починається те, що було після 2014-го року, коли “війна нас не стосується”, “ми вас туди не посилали”. 

Особисто я стикався з таким багато вже на просторах інтернету, що мені пишуть: “Я тебе туди не посилав, чого ти взагалі тут щось коментуєш? Іди в окоп”. Ну типу когось не влаштовує темп контрнаступу. І ти такий думаєш: “Бля*ь, за що я воюю?”. Але ми доволі вмотивовані, ми знаємо, за що ми воюємо, ми не звертаємо увагу на таких людей.

Наша влада намагається робити кроки, щоб достатньо нас озброїти, але цього замало, тому на людях лежить насправді багато. І потрібно розуміти, що війна не скінчиться, поки кожен українець не буде залучений в тому чи іншому плані до оборони країни.

Нам видають якусь снарягу: броніки і так далі, але все одно багато чого купується за свої кошти. Тому що хочеться більш зручно, тому що це твоє здоров'я, бо не дуже якісна броня це відразу нагрузка на спину. Але зараз ціни на них оверпрайс. За нормальную плитоноску можна 12-20 тисяч гривень відвалити. Це тільки за плитоноску, без бронеплит. 

Чим українці можуть ще допомогти війську, крім донатів?

– Якщо ти чоловік, ти маєш готуватися. Ніхто не знає, коли ця війна тебе зачепить в прямому розумінні. І можливо ти будеш мобілізований, треба бути готовим до цього. Це буде для тебе ж краще, якщо ти підеш на курси з тактичної медицини, якщо ти підеш постріляєш, щоб мати якесь загальне розуміння. Якщо ти будеш у нормальній фізичній формі це облегчить тобі життя у майбутньому.

Якщо це люди, які з тих або інших причин не можуть воювати, там якісь зі здоров'ям проблеми або ще щось, то багато організацій є волонтерських, яким можна допомагати. Десь там на складі працювати безкоштовно, просто фасувати якусь волонтерку, допомагати в її доставці на фронт. Можливо ти їдеш там з Києва кудись в Запорізьку область, звʼяжись з волонтерами, може ти можеш щось довести їм безкоштовно. Це теж доволі гарна допомога буде. Так, в першу чергу це сітки, окопні свічки, ну і так далі. Просто звʼяжись з будь-якими волонтерами і скажи, що ось, я хочу допомагати, і вони скажуть – у них потреб дуже багато. 

Давно спілкувався з кимось, хто залишився в Мелітополі?

– Дуже небезпечно мені зараз спілкуватися з кимось з Мелітополя, тому я не наражаю на небезпеку людей і наразі ні з ким не спілкуюся. Остання людина, з якою я спілкувався, нещодавно виїхала, не без проблем, але виїхала. На неї було шість заяв від “добрих” мелітопольців. Там такі крінжові заяви, що він кричить “Слава Україні!”, дзвонить Едуарду Дадінському вночі по Вайберу і вони спілкуються про нацизм, щось таке. Ось і до нього почали проходити в гості неповажні нами люди, погрожувати і так далі, але йому вдалося виїхати. 

Більшість людей з мого оточення виїхало, бо лишатися було насправді дуже небезпечно. У мене мама виїжджала, це було дуже важко. До них ФСБшники там п'ять разів приходили, погрожували дітям, перерили всю хату. Ну там треш був насправді, це дуже важко згадувати. 

Яким ти бачиш звільнення Мелітополя? Хотів би брати участь у деокупації свого міста?

– Так, однозначно, зі мною в підрозділі багато мелітопольців, я з ними спілкуюся і основне бажання – швидше додому. Бажання брати участь саме у звільненні рідного міста, не опосередковано, що ми там на іншому напрямку, а саме Мелітополь. Не знаю чи вийде, але був би щиро цьому радий, бо вдома багато справ. І все-таки дім – це рідні края,  які ми знаємо. Ми там знаємо кожен горбок, тому логічно, щоб саме ми займалися звільненням.

Ну, мені здається, що буде так, як приблизно з Харківською областю. Не буде воно таким стрімким, але люди будуть так само зустрічати, я впевнений в цьому. Ну, те, що кажуть, що там залишилися одні сепари, це взагалі не так. Може здаватися така картинка, бо просто небезпечно навіть – більшість людей, навіть які там отримали паспорти, їх не можна в цьому звинувачувати, бо якби ти його не отримав, ти наражав би себе  на небезпеку. 

Я впевнений, що більшість людей, як тільки Україна буде близько, поспалює ті паспорти і взагалі забуде це як страшний сон, принаймні будуть намагатися забути. 

Тому так, я думаю, нас будуть зустрічати з квітами. Але буде дуже важко, я впевнений, що не буде дуже легко, метр за метром буде присяклий кров'ю. Тому треба до цього готуватися і знову ж таки працювати, працювати, ще раз працювати. Я розумію, що треба інколи мріяти, але не словом, а ділом. 

Коли особисто для тебе закінчиться ця війна?

– Війна закінчиться тільки з розпадом російської федерації, повним. Тому що навіть якщо ми вийдемо на кордон 91-го року, це нам нічого не гарантує. Де гарантії, що вони там через 15 років знову не зберуть сили і не підуть на нас в атаку? У нас уже тисячолітня війна, ми воюємо скільки існуємо, з ордою, з росіянами. Вони ж пішли від орди. Ще з часів Київської Русі вони нам не давали нормально жити і це продовжується зараз. 

Тому так, нам треба децентралізувати росію і розбити її на багато шматочків, на багато республік. Або зробити буферну зону, хоча б до Кавказу забрати ці території і якщо вони і захочуть потім наступати, щоб бойові дії проходили саме там, а не на нашій території.

Які патріотичні заходи необхідно буде проводити після налагодження життя у звільненому від російських загарбників Мелітополі? 

– Я думаю, багато робити не доведеться, тому що ми повернемось і люди побачать різницю. Я впевнений, що більшість зараз не відчуває себе вільними людьми, там постійно гніт. Я вважаю, росія вже дуже багато зробила для того, щоб у нас піднявся патріотизм: обстрілами цивільних, вбивствами масовими, катуваннями. Нам треба буде лише нагадувати про це. 

Звісно, треба підтримувати різні гуртки національно-патріотичні, то й же гурток донцовців в МДПУ ім. Б. Хмельницького, який робить величезний внесок. Взагалі історія це надважливо, тому що, знаючи історію, ми можемо не повторювати помилок минулого. А ще історія циклічна і ми можемо робити якісь висновки і прогнозувати майбутнє.

Це потрібно прищеплювати з дитинства. По-перше, це залежить від батьків і вони мають зрозуміти це і почати виховувати дитину в правильному руслі. По-друге, має бути багато гуртів як для дітей, так і для людей старшого віку. Подібних до “Пласту”, юнацького Національного корпусу, “Правої молоді” і так далі. У нас дуже добре займався цим відділ молоді та спорту. 

Потрібно, щоб держава в першу чергу цим займалася. Щоб це не було як  раніше, що я зі своєї кишені щось організовував разом із хлопцями небайдужими, а щоб на це виділявся бюджет. Ну, і, звісно, небайдужі люди – на них все тримається.

Чи ти плануєш продовжувати жити в Мелітополі після його звільнення? 

– Так, звісно, планую, це дім, обов'язково. Знову ж таки, ще багато роботи і ще скільки буде молоді, скільки виховувати. Я планую пов'язати зв'язати життя з цим. Я впевнений, що у Мелітополя – велике українське майбутнє.