Підпільна війна з ворогом в окупованому Мелітополі, приниження в полоні та дорога замінованим маршрутом із Василівки до Запоріжжя.
Через усі ці випробування пройшла 28-річна Тетяна (прізвіще не вказуємо в цілях безпеки, - ред.). У полоні мешканка Мелітополя - наша наступна героїня проєкту "виЖИТИ", провела 44 дні.
Дівчину окупанти затримали разом із її чоловіком Максимом.
Підпільники розклеювали містом проукраїнські листівки.
У перші дні захоплення Мелітополя російською армією, колони військової техніки їхали через Новий Мелітополь, де жили молоді люди. Вони не змогли змиритися з тим, що ворог в українському місті поводиться, як удома. Чинили опір, як уміли.
Доба у в'язниці за український прапорець
- Спочатку ми каміння з вікна своєї квартири кидали на патрулюючих рашистів. До нас навіть приходили, дзвонили у двері, але ми не відчинили. А потім вирішили вийти на вулицю з прапорцями України і піти в АТБ. Але довго не пройшли. Повз їхав БТР з окупантами. Нас побачили і зупинилися. Ми зрозуміли, що це за нами і забігли в магазин. Жінка продавчиня вийшла і заступилася за нас, - згадує Тетяна.
Оскільки документів при собі у Тетяни та Максима не було, один із російських військових відправив дівчину додому за паспортами. Тетяна схитрила і телефон з собою брати не стала. Там були фото з пересуванням техніки і багато іншої "заборонки" за мірками рашистів.
- Я забрала документи, спустилася, до під'їзду під'їхала велика вантажна військова машина. Мене затягли в кузов. А там уже Максим лежав на підлозі. Мене вони на лавочку посадили. Відвезли в будівлю колишнього паспортного столу (вулиця Івана Алексєєва, - авт.). Після того, як оформили, завели в кімнату, де стояв страшний сморід. Там уже було чоловік п'ять, напевно. Одні чоловіки. У кутку стояло відро накрите ганчіркою, туди всі ходили в туалет. У кімнаті були тільки столи, на яких спали люди. Вночі до нас ще одного чоловіка закинули. Він порушив комендантську годину - вийшов собаку прогулювати. Так його просто із песиком і посадили.
Мені пощастило. Коли я просилася в туалет, мене черговий вивів на подвір'я у вбиральню. Мабуть, адекватний попався, - згадує наша співрозмовниця.
У Максима під час перевірки телефону знайшли листування зі знайомим із Севастополя. У переписці рашисти прочитали багато невтішних відгуків про себе в нецензурних висловлюваннях. За це хлопця побили битою.
На ранок Тетяну відпустили. А от Максим прийшов додому лише через добу.
Здали свої ж зрадники
Пізніше на українських патріотів вийшли представники сил опору. Одним патріоти передавала інформацію про пересування військової техніки. За проханням інших розносили українські листівки містом. 22 серпня молоді люди вийшли рано вранці, щоб розклеїти чергову партію листівок. Вони були присвячені Дню Незалежності України. На жаль, цей похід став останнім. Відпрацювавши приватний сектор, пара попрямувала в центр міста у двори багатоповерхівок. Партію листівок уже розклеїли. У рюкзаку залишалося ще 7-8 штук, коли до них під'їхала поліція.
- Мабуть, комусь захотілося грошей. Хтось зверху з балконів побачив і здав нас. Максима кинули на землю, мене теж, його рюкзак одразу перевірили, кайданки вдягли, закинули в багажник, сказавши, що "тварюка має їздити в багажнику". Мене посадили на сидіння, - згадує Тетяна.
Патріотів доставили в будівлю колишнього шостого відділу поліції по вулиці Чернишевського.
Через листування з двоюрідною сестрою Тетяни, яка називала рашистів "тварюками", Максима пізніше катували електричним струмом. А ось Тетяну бити не стали.
- Мене обшукувала місцева жінка - блондинка зі злегка кучерявим волоссям по плечі. Вона відвела мене у внутрішній двір. Там стояв залізний ящик, приблизно 2 метри завдовжки, завширшки і заввишки (морський контейнер, - авт.). Всередині було дві лавки і стільчик. Ну й води трошки. Пити її було неможливо. Вона моторошно смерділа. Я там просиділа, напевно, години дві. Це був серпень. Спека, задуха, як у сауні. Метал нагрівається. Я поливала себе смердючою водою і вона просто випаровувалася за дві хвилини, - розповідає про пережите дівчина.
Потім Тетяну відвели до слідчого. Як пізніше з'ясувалося, це був місцевий зрадник. Перехресний допит тривав шість годин. Після чого повну розповідь дівчини записували на відео. Крім цього, слідчі наказали дати доступ до "Приват 24". До речі, всі кошти, на подив полоненої, залишилися на карті.
9 днів ув'язнення в морському контейнері
Рідні знайшли Тетяну лише на третій день після затримання і передали продукти, речі. Три доби Тетяну не годували. До туалету доводилося ходити в невелике відерце. Коли воно переповнювалося, дівчина виливала вміст у щілину, і сеча розливалася по двору. У сорокаградусну спеку в морському контейнері було нестерпно душно.
- Коли я попросилася в душ, мені запропонували, щоб я роздяглася і вийшла у двір, а вони були готові поливати мене зі шланга. Але я відмовилася, - згадує Тетяна, які приниження довелося їй пройти.
Через кілька діб у контейнер до полонянки підсадили порушницю на ім'я Антоніна. Вона виявилася продавчинею магазину "Смачно".
- У неї в магазині хотіли конфіскувати алкоголь, а вона почала обурюватися, за це, начебто, її й забрали. Але вона здалася мені підозрілою, з розмов я зрозуміла, що Тоня за росіян, і вона постійно намагалася у мене щось випитати. А після 12.00 ночі в комендантську годину до нас підселили ще одну дівчину. Вона теж усе цікавилася за що мене взяли. А потім почала бити в двері і кричати, що в неї болить живіт, її відвезли кудись, - розповідає дівчина.
Їжу, яку приносили полоненим, складно було їсти: борщі та супи являли собою воду зі шматочком овоча, що плавав на дні. Тетяна харчувалася тим, що їй передали батьки.
А в неділю дівчину повели на черговий допит. Цього разу з нею розмовляли співробітники ФСБ.
- Один був високий, чорні футболка і штани на ньому, весь у татуюваннях. Він і його напарник мали явно виражений російський акцент. Довго допитувалися, з ким я працювала і кому передавала інформацію. Запитували, чи є хтось із рідних або знайомих моїх з українськими настроями. Звісно, я сказала, що немає таких. Мені сказали, що я посиджу ще до середи й обіцяли відпустити.
Стіни були залиті кров'ю
Але у середу Тетяні наказали підписати документ про те, що вона не має претензій до тих, хто її утримував, надягли на голову мішок, посадили в машину і стали возити по місту, заплутуючи сліди. Коли автомобіль їхав бруківкою, дівчина зрозуміла, що її везуть у нижню частину міста.
У слідчому ізоляторі її перевели в одиночну камеру. У коридорі весь день голосно грала музика суїцидального характеру, пісні про Донбас, гімн росії. Крім психологічного тиску, окупанти в такий спосіб заглушають крики полонених під час тортур. Стіни в камері-одиночці, де перебувала Тетяна, були залиті кров'ю.
- Там, де я спала, коли відсуваєш матрац, біля ліжка стіна вся в крові. Воду приносили в п'ятилітрових баклажках. Окремо п'ятилітрову для того, щоб змивати туалет, окремо щоб пити. Раз на три дні я мила голову милом, яке мені мама передала, коли я сиділа в контейнері. Після того, як мене перевели, батьки не знали, де я перебуваю. Передач уже не було. Брат ходив по місту шукав мене, навіть у морг ходив. У перший день я отруїлася їхньою їжею. Було погано, нудило. Мене рвало. Ніхто таблетку не дав.
У камері протікав унітаз. 2 дні взагалі не видавали туалетного паперу. Був там один черговий із позивним "Добрий". Ось він іноді по маленькому шматочку видавав папір. Я чула, як до нього зверталися військові - Серьога. Якось раз я стала стукати у двері і просити туалетний папір. Мені відмовили, тоді я попросила аркуш формату А4. У мене черговий запитав, навіщо. Відповіла: "У туалет піду." Через 5 хвилин приносить піврулону паперу, - розповідає про побутові тортури Тетяна.
На п'ятий день до дівчини підселили жінку. Її звинувачували у здачі геолокацій. Вона розмовляла українською мовою і російські військові постійно били її по голові. Одного з хлопців, який був у сусідній камері, окупанти змусили вивчити гімн росії, вивели в коридор і наказали голосно співати.
Полонених, за словами Тетяни, змушували писати на листку імена всіх знайомих із проукраїнською позицією. Співкамерниця написала імена тільки тих, хто вже виїхав за кордон.
- До мене не приходили до 22 вересня. А потім прийшов слідчий, матом почав обурюватися, сказав: "Я тобі обіцяю. Ти не сьогодні-завтра вийдеш, але через пару-трійку днів". "Пару-трійку днів" у них - це "два-три тижні". Слідчий сказав, щоб я гарно вдяглася - у нас буде спільне інтерв'ю з моїм чоловіком і, що ми розповідатимемо те, що писали на листочках. Вони, мабуть, хотіли порівняти наші свідчення, - розповідає дівчина.
У кімнаті перебували двоє журналістів із телефонами на штативах, а позаду слідчий, поруч із ним на столі лежав автомат. З вікна було видно Центральний ринок. Так уперше за весь час розлуки пройшла перша зустріч Тетяни та Максима.
До цього хлопця катували струмом, били до такої міри, що він не міг самостійно піднятися з ліжка.
- Ми обидва робили акцент на тому, що розклеювали листівки за гроші. Спеціально. Так би я сумніваюся, що нас би відпустили, - каже Тетяна.
Сюжет із полоненими пропагандисти показали на каналі "РИА-Новости". Власне, так батьки молодих людей і дізналися, де їх утримують. Загалом дівчина провела в камері 44 дні.
"Може, їй кулю в лоб"
Депортували з окупованого Мелітополя Тетяну четвертого жовтня.
- Прийшов цей самий слідчий і запитав: "Чи не хочеш ти ковтнути свого повітря?". Мене вивели, посадили в машину, ми довго їздили містом. На вулицю Чернишевського теж заїжджали. Вони там забирали людину, яка мала знімати це все на камеру. Сказали, що дорога буде довгою. І так вийшло, що той мішок, який вони наділи мені на голову, з одного боку трошки просвічувався. І я бачила перший блокпост, другий, поворот, як у село до батьків їхати. Мене довезли до блокпоста, віддали речі, паспорт, телефон залишився в них. А перед тим, як один із них налаштовував камеру, другий вимовив: "Може, їй кулю в лоб?" - згадує дівчина.
За кілька хвилин Тетяні офіційно під запис на камеру зачитали текст про те, що вона небажана особа, яка заважає уряду рф і повідомили про видворення з Мелітополя за указом губернатора Є. Балицького.
Далі дівчині наказали йти пішки в бік Запоріжжя. А через 500 метрів біля неї зупинилася машина із Z-кою. У салоні перебувало кілька чи то чеченців, чи то дагестанців. Вони наказали сісти в машину. Тетяна не хотіла, але ті наполягли. Дорогою насміхалися і погрожували, що зґвалтують. Довезли до кафе у Василівці.
- Вони не знали, що зі мною робити, кажуть: "Ти посидь поки що в посадці". Я кажу: "Я не піду нікуди". Я ж знаю, що там усе заміновано. Тоді вони сказали, щоб я йшла прямо дорогою і нікуди не звертала. І тут я бачу, що 4 машини, які виїжджають на блок-пост, пропустили. Люди боялися мене підбирати. Але одному водієві самі ж рашисти наказали взяти мене, - згадує свій шлях до Запоріжжя дівчина.
Життя, як у тумані
Після того, як Тетяна дісталася обласного центру, співробітники СБУ відвезли її в "Козак-Палац". Дівчина згадала, що вона сховала в речах клаптик паперу, де записала номер телефону співкамерниці з Мелітополя, яку депортували раніше. Першу ніч Тетяна провела на орендованій квартирі в жінки, з якою познайомилися в полоні.
- Вона дала мені трохи грошей і сказала, як знайти центр "Саме тут". Наступного дня я була в центрі. Там мені надали тимчасове житло в ДК "Металургів", де розміщували переселенців. Там я жила два тижні. Попросила з чужого телефону увійти в "Приват 24", зняла гроші й купила телефон, відновила свій номер, зв'язалася з рідними. Жила, як у тумані. Мені неспокійно було на душі, була злість, дратували люди, дратувало все абсолютно. Коли я розповідала про пережите психологу, мені здавалося, вона сама була в шоці. Пізніше мені волонтери знайшли ще одного психолога.
Через два тижні дівчині зателефонувала мама Максима і повідомила, що його депортували. Тетяна викликала таксі, щоб зустріти коханого на ТЦ "Епіцентр".
- Два тижні, як у тумані, а от коли його відпустили так взагалі туман-туман. Я не розуміла нічого. А потім побачила його - з великими вусами, довгою бородою, змарнів весь. Прийшла до тями буквально наступного дня після того, як його депортували. Психологи навіть були здивовані. А потім я зрозуміла, що мені не психолог потрібен був. Мені потрібен був мій чоловік, - ділиться своїми емоціями Тетяна.
Сьогодні Тетяна і Максим живуть у Запоріжжі на орендованій квартирі. У відкритому просторі допомоги "Саме тут" полоненим допомагають продуктовими наборами, засобами гігієни, посудом. Нещодавно Тетяна знайшла роботу. А от Максим досі відновлюється після тортур. 100 000 гривень, отримані від держави, пішли на його лікування. Під час знущань російські військові зламали хлопцеві ребра та пальці на нозі. Він потребує операції.
Проте сім'я молодих патріотів ні про що не шкодують і вірять у перемогу та визволення рідного Мелітополя.
Історії інших героїв проекту "вижити" читайте за посиланням.