Це чергова історія проєкту "#ВИЖИТИ" про те, як жителі окупованої Мелітопольщини по-різному переживають війну. Одні прогинаються під російських окупантів, інші залишаються вірними Україні, незважаючи ні на що.
Із сім'єю Коваленків (імена та прізвища, а також деякі назви населених пунктів у цій історії змінено з міркувань безпеки, - ред.) ми познайомилися у прифронтовому Запоріжжі під час вручення їхньому старшому синові Ордена "За мужність" III ступеня.
Нагороду отримували батьки. Їхній син загинув у березні 2022 року, захищаючи Україну. Йому навічно залишилося 19.
Чорний день 7 березня
Повномасштабна війна застала Людмилу та Миколу Коваленків із двома неповнолітніми дітьми в рідному селі під Мелітополем. Їхній старший син - солдат строкової служби, о 4 ранку 24 лютого надіслав повідомлення: "У нас бойова тривога". Трохи згодом Коваленки почули вибухи, що лунали з боку Мелітополя.
Наслідки авіаудару рф по Мелитопольскій авіабазі 24 февраля, джерело Telegram-канал “ДвіЩ”.
- Син нас дуже оберігав. Щойно в нього була можливість, він писав або дзвонив і заспокоював. Казав, що місцеві жителі Миколаївської області потужно підтримували бійців. Скидали на картки їм гроші, приносили продукти, цигарки. Казав: "Зараз ми їх відіб'ємо і все буде добре". А 7 березня на мій номер зателефонувала жінка і сказала: "Ваш син загинув". Я не повірила, але вона сказала, що дуже добре знала нашого Андрія, - згадує мати загиблого.
Спочатку батьки не могли повірити в те, що сина більше немає. Микола знайшов знайомого лікаря і попросив його піти в морг і перевірити.
- Я, як зараз пам'ятаю. Він дзвонить і каже мені: "Коля, це він. Чистенький такий, без синців, у шапці разом із побратимами лежить. А сам здоровий дядько ридає в слухавку", - згадує батько.
Пізніше з'ясувалося, що ракета прилетіла в казарму, де разом зі строковиками тієї ночі були мобілізовані.
Тільки після того, як кілька людей підтвердили Коваленкам, що син мертвий, батьки прийняли виклик долі. Їхнє рідне село вже було окуповане російськими військовими. Усюди між населеними пунктами стояли блок-пости. Коваленки почали думати, як доставити з Миколаєва на окуповану територію тіло мертвого українського військового.
"Ідіть до російської комендатури"
Спочатку звернулися по допомогу до воєнкома та голови сільради:
- Питаю, що нам робити? У нас син загинув, як його забрати додому, щоб поховати? А у відповідь: "Я нічого не знаю. Звертайтеся в комендатуру російську. Я вже не влада". Тоді я зателефонував голові селищної ради, який на той час уже виїхав у Запоріжжя. Він навіть санавіацією пообіцяв організувати, тільки попросив передзвонити йому. Після цього донині слухавку не бере від нас, - розповідає про випробування українців війною батько загиблого. Нажаль, іспит на людяність здали не всі.
На свій страх і ризик вбиті горем батьки вирішили піти в російську комендатуру, як їм і рекомендували представники української влади. Однак там військові рф дивилися на селян, як на людей не сповна розуму:
- Почалися запитання: "А навіщо він туди пішов?" Я йому: "Ну, як навіщо? Пішов захищати свою Батьківщину. Як 18 років виповнилося, так він, як усі чоловіки, і пішов на службу" А він мені у відповідь: "А, він хіба не знав, що такої країни не існує". Почав нести далі всяку маячню. Я розвернувся і пішов додому".
Вантаж 200
Того дня Коваленки попросили бусик у знайомого, написали на ньому "Вантаж 200", купили труну і вирушили через окуповану територію до Миколаєва. На кожному блок-посту вбиту горем сім'ю зупиняли рашисти та влаштовували допит, читали політінформацію про те, що "України нема" і не потрібно було відпускати сина до армії, проте пропускали далі.
Черги на «дорозі життя» з Мелітополя до Запоріжжя
- Доїхали до Василівки, а там ціла колона з машин на виїзд стоїть. Але нас пропустили. Уже на українському боці нас зустріли хлопці з СБУ чи поліції і супроводили далі. У Миколаєві в морзі дивимося на сина - обличчя побите все, він закривався, мабуть, руки теж побиті. У військовій частині запропонували військову форму видати. Але провезти її через блок-пости на окуповану територію було неможливо. Взяли із собою костюм зі шкільного випускного. Так у ньому й повезли сина додому, - згадує батько.
Поки везли українською територією приймали співчуття. Як доїхали до Василівки почалися проблеми. Стояли в загальній колоні, чекали своєї черги, коли підійшов час наближення комендантської години, відчай узяв гору:
- Я зняв із себе верхній одяг - пішов у водній футболці та штанах із піднятими догори руками. Вони почали стріляти з автоматів. Ну, думаю, раніше за всіх із сином зустрінуся там... Потім були ті самі запитання: кого везу і, навіщо пішов воювати, але пропустили, - згадує пережиті хвилини безвиході батько.
КПП російських окупантів «Василівка» у Запорізькій області, Фото: скріншот відео соцмережі
На похорон Андрія прийшло все село. Усі співчували і співпереживали Коваленкам. Мине півроку і багато хто з них відвернуться від сім’ї загиблого українця. Окупація зламала багатьох.
"Били ногами по голові"
Життя Людмили і Миколи розділилися на «до» і «після». На роботу вони не ходили, продали автомобіль і жили на заощадження та за рахунок власного господарства. Дітей до російської школи не віддавали. Шукали будь-який привід, щоб тільки не зламали дитячу психіку. Більшу частину часу Коваленки проводили на могилі в сина. Не було жодного дня, щоб вони не приїжджали до нього. Навіть прапорець український встановили в квітах.
- Ми іноді допізна на могилі засиджувалися. До нас кілька разів патрульні рашисти під'їжджали і питали, що ми робимо. Пояснювали, що тут наш син і ми до нього їздимо. Вони, мабуть, думали, що ми коректувальники якісь, але до початку комендантської години був час. І вони поїхали, - розповідає Микола.
Однак час минав, зомбоящик робив свою справу і в дім до Коваленків постукала біда. Хтось із селян написав на українську родину донос. Рано вранці у двір забігла зграя озброєних у масках військових. У хаті перевернули все догори дригом, шукали зброю і гроші.
- Кричали постійно: "Де гроші? Де боєприпаси? Били ногами по голові та в боки. Полізли в усі гаджети. А там українська символіка, прапорці Правого сектора. Стали говорити, що це заборонено. І за зберігання таких речей можуть дати 25 років - це в них екстремізмом вважається. Але оскільки ні в кого з нас не було російського паспорта, нічого пред'явити вони нам не могли. Тільки моралі читати хіба що. Але й цього вистачило».
Обшук закінчився тим, що голові сімейства наказали одягатися, натягли мішок на голову, посадили в машину і повезли. Намагалися заплутати сліди, возили по всьому місту.
Оскільки Микола добре знає вулиці Мелітополя, він вирахував, що везуть його в бік мосту по вулиці Інтеркультурній. Під мостом у приміщеннях колишнього психдиспансеру, як відомо, російські окупанти організували одну з катівень.
14 діб катування
Миколу кинули в кімнату до так званих "політичних". Тобто до тих, хто постраждав за любов і вірність українській державі. Там уже сиділи полонені з Токмака, Бердянська. Щодня водили на допити і били, на день давали по півлітра води, печиво і цукерки "Дюшес".
Вікна в камері були зафарбовані, але Миколі вдалося один раз підглянути в щілину на волю. Він побачив машини, що пересуваються мостом. Багато співкамерників навіть не розуміли, де їх територіально утримують.
- Під час допитів запитували, чому я поставив прапорець України на могилу сина, чому він узагалі пішов до армії, чому в телефоні в дитини знайшли прапорець "Правого сектору", і за кожну відповідь, що їм не подобалася, били й катували струмом.
Там у них є такий верстат "штанга". Вони сказали, що він їм залишився від України (нагадаємо, катівня розташована в колишньому псхдиспансері). Так ось вони зав'язували руки за спиною, роздягали до гола, і приєднували проводки до ніг, рук, геніталій. А потім вмикали струм. Біль пекельний, проводки плавилися і в'їдалися в тіло. Я додому прийшов у мене п'яти були фіолетовими.
Щовечора одна думка - тільки б не зайшли й не забрали. А вони йдуть коридором і по дверях б'ють! А потім кричать: "Микола! Бендера! На вихід!» Після тортур кидають на бетонну підлогу. Лежиш брудний весь.
І одні й ті самі запитання: "Чому ти за Україну! Чому неправильно виховуєш дітей. Потім сказали, що мене депортують і піду я пішки через Василівку в Україну один. А дітей змусять ходити в російську школу, - розповідає пережите Микола.
Так тривало 14 днів. А на 15-й двері в камері відчинилися, зайшли кати, наділи на голову Миколи пакет, посадили в машину і вивезли в поле. Викинули і наказали нікому не розповідати про те, що з ним робили.
Відпустили Коваленка ще й тому, що дружина щодня оббивала пороги всіх комендатур, поліції, прокуратури - шукала чоловіка і вимагала відпустити. Одного разу на допиті один із фсбшників проговорився: "Дружина в тебе балакуча шукає тебе".
Окупація "ламає" людей
Пішки добрів Микола до хати, а перед хвірткою відчув, що сил більше немає.
- Тремтіли руки й ноги. Дружина побачила мене, а я, мужик, стою і плачу. Собака гавкає, а я під парканом стою і кроку ступити не можу. Хвіртку відчинив і стою. Дружина підійшла до мене, обійняла. А я їй "Людо, ховай мене! Це не люди! Це звірі! Вони що всі дияволу продалися?" Вона завела мене в гараж, щоб сусіди не чули.
Але зі мною ще пів біди. А я бачив інше - як жінок заводили, як хлопця молодого привели. А там камера 2 на 2 метри. Ми разом сиділи. А вночі я прокинувся, чую "хрипить". Я до нього, а він на батареї повісився". Я по імені його назвав: "Кажу, ти що, дурень. Жити треба".
Коротше, зняв його з петлі, на шиї так фіолетова смуга й залишилося. А він шепоче: "Мені все, хана". А потім розповів свою історію. Там стільки таких через ці катівні проходить..., - згадує Микола.
Власне, полон став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Коваленків. Микола сказав дружині збирати дітей і всі речі. В окупації родина прожила півтора року. Залишатися вдома було вже небезпечно.
- Люди всі змінилися. Коли я ходила в комендатуру, я побачила там одну знайому вчительку. Так ось у неї запитують: "Що ти хотіла?". А вона у відповідь: "Поскаржитися на цивільного" і зайшла в кабінет. Люди дуже змінилися. Окупація ламає людей. Багато хто купився за рублі, - каже Людмила.
Ковток свободи
Виїжджали Коваленки своєю машиною через Новоазовськ, Маріуполь. Кожен блок-пост, як останній день життя. Адже сім'я українців із загиблим військовим ЗСУ і батьком, який пройшов полон, уже була в списках "неблагонадійних".
- Я не викручувався. Сказав, що син служив і загинув. На запитання: "Як ви ставитеся до СВО", відповів: "Погано, тому що це війна. А війна - це завжди погано." Коли запитали, чи згоден я пройти поліграф, я погодився. Запитували, чому паспорт досі український. Сказав, що не встиг зробити. Також ставили запитання, коли назад. Я придумав, що їдемо на кілька місяців і до 2024 треба встигнути, щоб оформити паспорт. Повірили в мою легенду. На диво, після опитування мені повернули мій український паспорт і сказали: «Їдь", - згадує свій шлях на свободу Коваленко.
На одному з блок-постів Микола познайомився з перевізником, який вивозив людей за кордон. Попросився з ним «на хвіст». Так Коваленки виїхали через Білорусь до Польщі. Поляки пропонували родині українців залишитися в їхній країні. Однак мелітопольці сказали, що хочуть жити в Україні.
- Нас одне тримало вдома. Усі думали, як ми будемо без сина. Там хоч могила його. А коли приїхали в Україну, видихнуло. Тут навіть повітря інше, - кажуть Коваленки.
У Запоріжжі Людмила та Микола допомагали волонтерам робити окопні свічки, молодший син носить одяг у пікселі, мріє стати військовим. Коваленки вірять у те, що Мелітополь визволять і вони повернуться до рідної домівки, щоб жити поруч із місцем, де похований їхній син, який віддав своє життя за свободу України.
