У деяких зомбованих російською пропагандою жителів Мелітополя склалася ілюзія "доброго русского мира", який нібито не б'є по мирних жителях. Досить витратити 5 хвилин, щоб переконатися у зворотному.
Ця історія проєкта «#ВиЖИТИ» про те, як за 5 кілометрів від лінії фронту в місті Гуляйполі ось уже 2 роки намагається вижити пенсіонерка Світлана Горбоконь. Жінці 67. І вона страждає на онкологічне захворювання. Вулицю, на якій живе Світлана Григорівна, кілька днів тому вкотре "крила" Градами ворожа армія. Ті, кого так люблять називати сепаратисти "визволителями", зрештою "визволили" українську пенсіонерку від підвалу, перетворили дах її старенької хати на решето, жодне скло не вціліло. У сусідському палісаднику воронка від снаряду.
- Перший раз, коли прилетіло, я була на городі, сховалася за гаражем. Тоді побило фасад будинку. Усе скло вилетіло. Я вікна плівкою закрила. Потім було затишшя. А вдруге прилетіло якраз із сусідами на межі - у них не стало сараю, а в мене льоху і дах розбило. Якби в погребі ховалася, то мене б уже не було в живих. Закидало б. Я в цей момент тільки в хату зайшла, - згадує Світлана Григорівна.
До регулярних обстрілів житлових будинків на околиці Гуляйполя пенсіонерка вже звикла. Каже, що раніше ховалася в підвал, а після найпершого прильоту навіть із дому боялася виходити. Майже через два роки повномасштабної війни Світлана Григорівна вже й не ховається:
- Раніше ховалася - навіть у льох у сусідній бігала. А тепер уже й не ховаюся. На все воля Божа.
З усіх кімнат у будинку Горбоконь придатним для житла залишилось одне приміщення - передпокій. Тут дах не протікає, є грубка, ліжко і стіл. Одна стіна в кімнаті в іконах. На градуснику над ліжком - плюс 10. На вечір пенсіонерка протопить піч дровами, на які весь рік відкладала зі своєї скромної пенсії - 2760 грн., і можна пережити ніч.
З першого дня повномасштабного вторгнення ворога в Україну, в Гуляйполі немає електрики, опалення, води. "Звільнили" окупанти гуляйпільців і від інтернету. Одна радість нехай і поганий, але стільниковий зв'язок.
- Живу сама. Нудно взимку цілий день у хаті. Одна надія на телефон. Я його ходжу заряджати в пункт "Незламності". Там хоч із людьми можна поспілкуватися.
А як весна прийде, почну квіти садити перед двором. Ось, торік я тут усього насадила. Вони, бачите, як розбили мені все тут. Город теж саджу і весь день влітку зайнята. Молюся Богу, щоб будинок не розбили і мене не вбили, - розповідає про життя на лінії фронту пенсіонерка.
Рідні кликали Світлану Григорівну до себе, але жінка відмовляється виїжджати. Не хоче бути тягарем. Та й прожити на пенсію в 2760 гривень в місті не зможе:
- Хто нас там чекає? Якби нам дали якесь житло. А в мене, тим паче, онкологія. Я, як пенсію отримаю, їду в Покровське. Там ліки купую. Пенсію збираю на дрова і ліки. Здебільшого знеболювальні беру. Продуктами нас забезпечує адміністрація. Рятувальники возять воду. Так і живемо.
А так хочеться, щоб наші хлопці перемогли. І, щоб ми всі жили, як раніше: збиралися всі разом, сиділи, сміялися, анекдоти розповідали, щоб діти й онуки приїжджали до всіх нас сюди. Ну, як було раніше. Але, напевно, вже ніколи не буде як раніше....
У Гуляйполі, де проживало приблизно 15 000 осіб до повномасштабної війни, на сьогодні залишилося близько 2000. Здебільшого це пенсіонери, які чесно кажуть, що тут їм простіше вижити, оскільки їхньої скромної пенсії в місті на життя не вистачить. А в рідному Гуляйполі вони хоч і під постійними обстрілами ворога, без благ цивілізації, але живуть у рідному домі, ведуть господарство, отримують гуманітарну допомогу.
Окупанти, тим часом, монотонно стирають з лиця землі населений пункт, обстрілюючи його кожні день і ніч. Так сьогодні виглядають вулиці міста волелюбних людей, що назавжди ввійшло в історію, як батьківщина батька Махна та центру вільної території.