Жителі Оріхова Запорізької області, який ворог обстрілює всіма видами зброї, цілодобово живуть у підвалах.
Більша частина з тих 800 осіб, які виживають у зруйнованому місті, позбулися своїх квартир і будинків. Вони не отримують від держави фінансової допомоги. І щойно бачать журналістів, навперебій поспішають розповісти про свої проблеми.
Марія Василівна Єфименко прожила в Оріхові 41 рік. Чоловік помер, сини на Закарпатті. У свої 69 жінка залишилась без всього, що наживала все життя: літня кухня згоріла, будинок не придатний для життя. Після двох прильотів вона змушена поневірятися по чужих кутках.
Перед Новим роком на подвір'я пенсіонерки прилетів рашистський снаряд. Літня кухня згоріла повністю. У хаті вибило шибки, вирвало міжкімнатні двері, похилилися лутки та рами, частково обвалилася стеля.
- Усе тут закрила, щоб не забрали, що я нажила. Живу зараз у чужих людей усе розбите в мене. Сюди бомба одна, друга прилетіла. Прямо розбило все мені. І дах розбитий і дверей немає. Усе побите й поламане. Добре, що я ночувала не вдома. А сусід уранці сказав: "Ідіть подивіться, у вас горить усе". Літня кухня згоріла.
Щодня стріляють. Ось так стеля впала в кімнаті. Якби я тут була, вже давно б померла, - виливає своє горе Марія Василівна, пробираючись крізь похилені від вибухів дверні отвори, скромні старі меблі та одяг - усе, що залишилося від мирного життя.
Буквально за 10 метрів від будинку Марії Василівни на подвір'ї з добротним парканом будинок вигорів дотла. У гаражі купа заліза - все що залишилося від автомобіля. Дерева перетворилися на стовпи.
- Тут жив мого батька напарник дядько Вітька. Сам діддомівський. Був передовиком на заводі. Перед тим, як усе сталося, він помер. Так люди прожили і нічого не залишилося, - розповідає місцевий житель Володимир.
- А я до дітей ходив - розвалюється будинок уже. Трохи причілок підпер. Не хочеться, щоб коти й собаки лізли в хату. Може втримається щось. Важко морально. Коли бомблять уже не страшно. Орієнтуємося, коли приліт і виліт.
Їхати звідси не буду. Буду тут вигризати свою землю. Тут мій дім, моя країна. Нікуди не хочу.
Вижити в прифронтовому місті людям допомагають рятувальники. Двічі на тиждень вони привозять людям хліб, продукти. Двічі на місяць оріхівцям роздають гуманітарку.
- Коли бомбили літаки з усіх боків на нас летіло. Було страшно. Думаю вже все - треба виїжджати. А потім помолилися. Усе минуло, - каже 58-річний Олександр.
- Хочеться тиші. Люди не цінують того, що Бог посилає людині. Тиша. Начебто нічого такого. А коли після бомбардування настає тиша, така радість у душі. Ми з дружиною одного разу вийшли на вулицю і жодної людини, жодної машини. Три години, як на безлюдному острові. А потім знову почали бомбити. Хочеться тиші.
Про життя людей у прифронтовому Гуляйполі, читайте за посиланням.