Редакція РІА-Південь разом зі спецслужбами України починає новий медіа-проект «ЧУЖІ». Його учасники – російські полонені, які прийшли захоплювати Мелітополь, Бердянськ, Токмак та інші міста Запорізької області.
Історія Павла Родіонова з Архангельська, стрільця 503-го мотострілкового полку на позивний «Жулік», воістину показова. Вона увібрала у себе всю мерзенність життя на болотах і служби у «другій армії світу».
Батьки «чужого» - алкоголіки. Тому він ріс у дитячому будинку, вперше сів до в’язниці у 14 років. Загалом 6 ходок за крадіжки і пограбування, загальний «стаж» ув'язнення 16 років. За гратами підчепив «букет» зарази: гепатит, ВІЛ. Вийшовши після чергової відсидки наприкінці 2023-го року, опинився у курортному Бердянську.
«У листопаді через знайомого я був відправлений у місто Бердянськ Запорізької області до його знайомого, також військовослужбовця. Оскільки у мене не було ні військового квитка, ні прописки, плюс у мене хронічні захворювання: гепатит С і ВІЛ, потрапити на службу в армію не міг. Але це все вирішилося - взяли іншу людину, здали за мене кров, аналізи, потім підписали папери на контракт і з тридцятого січня я став військовослужбовцем».
Як бачимо, і такі персонажі потрібні армії рф, щоб свіжим «м’ясом» закидати позиції українських бійців. Але, зек виявився досвідченим. Помирати йому не хотілося, тому віддав перевагу полону.
«Проходив штурмову підготовку на полігоні у селищі Новопетрівка Бердянського району. Після місяця підготовки мене направили у населений пункт Роботине на штурм. Разом з 70, 71, 291 полком - з різних набирали по одній особі і направили в Роботине. 14 березня мене відправили на штурм старшим групи і плюс трьох осіб від інших полків. Після обстрілу я зрозумів, що ми звідти не дійдемо, і я вирішив здатися в полон. Переночував у окопі і наступного дня, 15 березня, я здався в полон українським військовим».
На диво мудре рішення. Цьому «чужому» пощастило. Залишився живим. Натомість багато з тих, кого посилали на заріз, розповідає окупант, так і валяються дорогами і окопами. Адже, як відомо, «узкіє своїх не кидають».
«Втрат дуже багато, і "двохсотих" і "трьохсотих", і важких поранених дуже багато. Коли я пішов на штурм, на дорозі валялися також трупи, в окопі була велика купа трупів - 30, 50, може, навіть більше. Не порахувати, тому що у деяких черепи були видно. Це наші трупи, тому що на одягу були червоні пов’язки. Тоді я зрозумів, що просто нас пустили на м’ясо, щоб ми там залишились.
Безглузді завдання були. Я спілкувався з командирами взводів, які опинялися в госпіталіпісля чергових штурмів. Вони розповідали, що рота йшла, а у підсумку цього штурму 25 залишилися в живих разом з "трьохсотими" і важкими. Сенс цього штурму був взагалі незрозумілий. Вони йшли на Роботине, застрибнули в один, у другий підвал і залишилися відрізані там, до них не можуть доставити ні їжу, ні БК, нічого. Вони залишилися тупо в підвалах. Із 120 сотня просто "двохсоті". Так само і мені було поставлено завдання дійти до цих підвалів, щоб там закріпитися. До мене ходило груп 5-6, вони також лягали, не дійшовши до цих підвалів. Сенс взагалі надалі туди пробиватися, якщо вони послали вже стільки народу туди і всі лягли, ніхто туди не дійшов. Не розумію, навіщо взагалі це було робити».
«Чужий» каже, що таких, як він, командири використовували не лише як штурмове «м’ясо», але і як засіб збагачення. З кожного «самострілу» заробляли по 1,5 мільйони рублів.
«Робили такі спеціальні поранення для отримання страхової виплати - 3 мільйони рублів за поранення. Вирізали щити такі, дірки на м’які тканини, щоб життєво важливі органи не ушкодити, а лише м’які тканини. Кидали гранату, після розриву гранати ушкоджувались м’які тканини, відвозили в госпіталь, фіксувалося, що уламкове поранення. Робилась форма 100. Після отримання 3 мільйонів половина віддавалася командиру з позивним «23-ій».
Полонений російський найманець, як у них заведено, прийшов не вбивати і захоплювати, а просто заробити. І виявив, що жодних нацистів в Україні немає. Якщо не рахувати самих окупантів.
«Я сюди прийшов взагалі просто заробити грошей, а ставлення до війни взагалі нейтральне. Перебуваючи у полоні, в Україні, жодних нацистів я не бачив, ставляться тут до російських солдатів гуманно, якщо б тут були якісь нацисти, до нас було б зовсім інше ставлення. Вносять нам туман в очі, пропаганду цю, ніби тут нацисти якісь. Такі ж люди, які захищають свою країну, свій дім. А ми, не розуміючи цього, ліземо на вашу територію, вбиваючи людей. Мені навіть боляче за свою країну, що вона така. Я прошу пробачення від себе і таких самих, які відкриють очі нарешті і так само попросять пробачення у простих українських громадян».
Схоже, що в українському полоні «чужий рускій» почувається, як на курорті: годують, вдягають, не б'ють, лікують. В цілому кращі дні життя йому забезпечили «нацисти», яких він приїхав вбивати.
А тим часом мелітопольським любителям рашизма, хто поки ще не сидить, СБУ повідомила про підозру.