Розвідник із позивним «Єврей» пройшов пекло на землі: він з відірваною ногою 11 діб відбивав штурми росіян на Мелітопольському напрямку.
Ця історія трапилась на в районі Вербового (Мелітопольський напрямок). Денис з позивним «Єврей» потрапив на позицію в Запорізькій області у складі своєї роти бригади оперативного призначення Національної Гвардії “Кра-Даг”. Хлопці штурмовики мали відбити бій росіян. Противник робив розвідку дронами й нещадно гатив з мінометів, артилерії, а ще використовував газ.
Денис втратив побратимів, - своїх найближчих друзів «Донбаса» та «Алабая», отримав важке поранення ноги й 11 діб, із турнікетом на нозі протримався … на характері. Історія про силу, віру, і диво в бліндажі ворога, а ще про зраду та порятунок вустами бійця в інтерв’ю журналісту та автору каналу Pressing Сергію Пачеву:
Про страх на війні
Страшно не тоді коли все навколо розривається, страшно коли ти тільки їдеш на позицію. Знаєш, що буде штурм. Знаєш що буде жорстокий бій. А ще розумієш наскільки добре «укомплектований» абсолютно різною зброєю противник. Не варто недооцінювати ворога, - це професійна армія контрактників, які добре навчені військовій тактиці. Так от дуже страшно, коли ти з побратимами тільки під’їжджаєш до потрібної позиції на броньованій машині, і розумієш вони вас уже бачать і вже прицільно гатять по «броні»… і ось цей звук, цей стукіт по броньованій сталі авто… от тоді страшно, а коли ти вже в бліндажі, окопі або банально за насипом і ведеш бій – тоді страху немає, є задача – «працювати по ворогу».
Газова атака в Нью-Йорку
Механіка така – бригади змінюють одна одну за певний час. Виходять живими та цілими далеко не всі. Наш ротний він – сила! Ніколи нікого не кидав. Він добре знав завжди хто і де розташований, у якому «заході» працює. Він привозив хлопців на штурм, а бригаду інших забирав з позиції.
Ми мали пройти зліва на сусідню позицію – відбити штурм на Рим ( назва позиції), - єдиний відхід – це була стежка, єдина, – решта заміновано і з Нью-Йорка (позиція) не вийти.
Ми були вмотивовані захистити прохід до Риму. І Рим – захищав нашу позицію. Ми як сліпі люди, - обстановку не бачиш, адже все навколо рветься, але по звуках малюєш собі ситуацію яка відбувається. На другий день вони нас вирахували – і вирішили загасити газом, це така страшна зараза. Починаються сльози, кашель, тисне в легенях, в нас не було протигазів. І це була рокова помилка! Чому нам їх не видали – дуже велике питання, досі без відповіді. Розслідування цієї ситуації теж не було, чому всі вирішили, що ми абсолютно всі 200-ті, адже бліндаж був цілим – я не знаю. Отже, нас «вимкнули» газом, а якщо газ потрапив в бліндаж – там неможливо знаходитись… це такий стан, коли люди через пожежу стрибають з вікон хмарочосу, - витримати це неможливо, отже ми вибігли в наш маленький окопчик – це як люди стрибають з висотки. А над нами вже був дрон – нас всіх покрамсало. Мені відірвало гомілку на правій нозі. Але це було дуже просте поранення, адже насправді багато хто реально мріє втратити ногу до голені та поїхати додому. А додому хочуть всі, адже цей жах який коїться на лінії зіткнення – це треба бути маніяком аби хотіти там залишатися. Це вважається – пощастило, адже коли ти реально на лінії зіткнення – ти звідти приїжджаєш або у мішку, або з дуже сильними пораненнями. Пашу поранило. Моїх пацанів «Донбаса» та «Алабая» - вбило. Це все сталось за лічені секунди.
Мені вдалось закотитись в бліндаж, на інстинктах. Вони намагались мене добити скинули ще одну вибухівку. Вибух – і через дим було враження що воно вривається на мені. Але я закотився за вугол бліндажа. Там були розкладені турнікети – ми про це подбали заздалегідь, я потягнувся за турнікетом – наклав його, потім ще один. Пацани мої були смертельно поранені. З ними я прожив, ще 11 діб… на них на мертвих. Оператори ворожих дронів вирішили, що ми загинули. Паша був на вулиці, - він відключився, він не чув як я до нього кричав. А потім почав скрипіти і я видихнув – Паша живий.
Власне те, що ми були вдвох – нам й допомогло вижити. Паша був лежачий, внутрішні органи його не були поранені, я його перебинтував, наклав бинти еластичні. Я був санітаром для нього – він навіть намагався вставати, але потім йому стало погано і він вже не вставав.
Я розумів, що ногу мені ампутують. Пів ноги висіло на волосині вона була вигнута в іншу сторону – все разом з взуттям. Я намагався максимально надати собі допомогу, коли ти на адреналіні – ти намагаєшся мислити критично, я взяв змінний ствол від кулемета і приматав ногу. Кров не зупинилась. Розумів що треба ставити вище турнікет.
Зрада
На позиції нас було п’ятеро. Двоє загиблі, двоє – я і Паша були поранені. І ще один «побратим» - він був абсолютно неушкодженим. Ймовірно в мав протигаз. Він саме нас на цю позицію й привів. Вже до цього обстрілу – коли поранений наш ротний кричав «рятуйте» - він навідріз відмовився йти витягати ротного. Коли я розкладав турнікети, він був проти того аби я розкладував їх. Я не розумів чому він так себе поводив. Коли нас поранило – він говорив – ну пацани – ви ж зараз помрете. Він не хотів виходити по рації та повідомляти про нас поранених. Вже потім ми з Пашею задумувались – можливо він був «засланим» зрадником, адже коли він пішов вночі, кинувши нас пораненими – він забрав дві рації з запасними батарейками та тепловізор.
11 діб у пеклі
Так ми лишились з Пашею у цьому бліндажі. Обидва поранені. З температурою, та одою пляшкою води на двох. Ми розуміли всі перспективи: якщо прийде ворог – нас розстріляють, адже це ми беремо їх в полон, вони ж частіше просто розстрілюють наших хлопців. Часто навіть просто зі зв’язаними руками.
Вилізти з нашого бліндажу і кудись повсти – ми не могли не лише через те, що було занадто слабкі, але й тому, що територія практично цілодобово прострілювалась – нас би побачили і це просто неминуча смерть. Я втратив і продовжував втрачати багато крові. Були дні коли я себе чомусь дуже добре почував. Тоді я повзав і збирав краплі води дощової. В нас з Пашею пляшка води вже закінчилась. Дуже сушило. Напевно, «шарашила» температура. Найстрашніше – це були галюцинації. Від больового шоку. Все болить, трусить, серце колотиться, крові недостатньо… тоді треба було приймати рішення – воювати із цим станом аби вижити!
Напевно, ми з Пашею впадали то в сон, то втрачали свідомість і якось так сталось – я прокинувся подивився на годинник – була 5 година. Я не розумів – ранку чи вечора. Темно. І тоді я подумав, що я помер. Я сказав про це Паші. Він тоді погодився. Ми вирішили, що ми померли. І ми у пекли. Поруч наші загиблі побратими, - їхні трупи, а ще миші та криси.
Але стався знову удар і по бліндажу якось відрикашетіло, так, що на горі розсунулись дерев’яні шпали і на нас із Павлом почала капати водичка. Ми хапали її ротом. Тоді зрозуміли – живі! Трохи прийшли до тями.
Ми весь час намагались говорити. Ми, навіть, мріяли. Ми настроїли планів про протезування. Паша казав мені, що виділить мені в себе на городі ділянку, аби я зміг вирощувати будь що. Я розумів, що навіть якщо ми не виживемо – цю історію мають знати, тому намагався документувати хроніку нашого життя.
Шкіра на моїй нозі ставала чорнішою. Стопа на іншій нозі була опухлою… А Паша все переживав, що нам треба відстрілюватись і просив мене подати йому кулемета та допомогти йому піднятися.
Мені ставало гірше. І я серьезно надумав помирати. Я переживав за Пашу назбирав йому водички. Сказав, що помру за дві доби. Я навіть мав собі на думці якось повзти з бліндажу і лягти так, аби стати дороговказом, - як той скелет з мультику про «Острів скарбів», аби по мені потім знайшли Пашку.
Порятунок
Була вже 11 доба нашого пекла в бліндажі. Я заснув знесилений, аж раптом чую Пашка каже, що чує голоси. Ми навіть не подумали, що то можуть бути наші. Адже в них явно була інформація про те, що тут перебувати може лише ворог, адже всі вважали нас загиблими.
- Скільки вас?
- Нас двоє.
- Виходьте здавайтесь.
- Ми поранені.
- Ми сказали свої позивні.
- Хлопці почали щось з’ясовувати.І тут я вже не пам’ятаю – хто я чи Павло сказав – Слава Україні!
Хлопці запросили по рації евакуацію. Сльози радості. Я тоді реально плакав. Але й евакуація – це не історія про те, як тебе обережно несуть або тягнуть. Виходили ми також під сильним обстрілом. Під час нашої евакуації фугасною міною 23 річному бійцю відірвало руку…
Мама - голова секти путіна
Моя мама не дожила до початку повномасштабного вторгнення. Але вона багато років була лідеркою одеського угрупування – секти, яка вірила в путіна. Вони вважали його наставником Божим, помазаником. Ця секта називалась - Ісходус. Вони вірили, що вся влада має належить йому…. Я до початку бойовий дій не вірив в Бога. Але тепер я знаю, - що він є!
Віщий сон
Тоді в бліндажі мені наснився сон. Я бачу себе на полі битви. Ніби стою я на своїх двох ногах. І до мене підходять двоє воїнів. Вони схожі ніби на термінаторів. Вони кажуть мені – ми будемо тебе звідси забирати. Я тоді так чітко відчув їхній запах і почув як вони розправляють крила … тоді я бачив як вони піднімають мене високо над полем бою.. мені було і страшно від висоти і спокійно водночас. Тоді я точно зрозумів коли прокинувся – мені вдасться врятуватися, хтось помре, але не ми!
Вижити заради дружини
Коли лікарі мене оглядали – питали коли було накладено турнікет? Виходило турнікет на мені простояв – 240 годин – 11 діб, вони не вірили, - може 24 години питали?
На такі бойові завдання я не брав з собою телефону. В мене була довірена особа, яка мала в разі чого повідомити про мою загибель дружині. Тоді Лєнці подзвонили й сказали – «єврей» - 200, - «Алабай» та «Донбас» також. А ми ж всі були однією компанією, дружили всі родинами. Звісно, Лєна дуже горювала. Записувала мені відео в телеграм. Плакала. Я потім все це переглядав. А я думав у тому бліндажі – вона не заслуговує на стільки горя, лише півроку тому вона втратила брата. Я хотів вижити заради дружини. А Паша заради дочки. Так, в мене теж є дитина – син, але я знав – він з моєю загибеллю впорається, він мужчина, а от Лєна…
Вже в лікарні я попросив в медсестрички телефон і подзвонив їй. Сказав нашу фірмову фразу: «Хрю-Хрю» … Лєна все зрозуміла… і плакала від такого щастя!
“Я ніколи не уявляв себе без ніг”
У мене немає ПТСР … Коли ти у 40 років ідеш добровільно на війну – ти добре розумієш що можеш померти. І кожен твій вихід може бути останнім. Я допускав, що я можу померти героєм, а от без ніг себе не уявляв. А померти на своїй землі не страшно! Україна ж понад усе!
В лікарні мені було дуже соромно просто лежати без діла, я навіть просив хлопців принести мені запчастини дронів, - аби збирати їх і бути корисним.
Я часто думав - для чого я вижив? Я чітко знаю для чого. Я дуже хочу відкрити Автошколу для ветеранів в Одесі. Аби у хлопців, інвалідів війни була змога навчитись водити авто в своєму новому стані, аби вони були мобільними й мали змогу жити щасливе життя.