Тисячі патріотів, які були змушені покинути Мелітополь через повномасштабне російське вторгнення, на власному прикладі доводять: Україна – там, де ти.
Героїня наступної історії проєкту "ВиЖИТИ" – Аліна (імʼя змінене в цілях безпеки). Мелітополь для 24-річної уродженки Харківської області за пʼять років став рідним містом – тут вона отримала вищу освіту, знайшла першу серйозну роботу. Тут дівчина зустріла повномасштабну війну. Тут же і відчула на собі, що таке російське "звільнення".
Спогади – у валізку
Аліна, як і більшість з її оточення, не допускала думки про те, що "велика" війна все ж почнеться. Тому ніяк і не готувалась до вторгнення, тривожну валізку не збирала.
Але те злощасне 24-те лютого сталося зі всіма українцями – і з тими, хто готувався до такого сценарію, і хто – ні. Дівчина тоді жила у студентському гуртожитку. Через сон чула вибухи. А прокинулась від шуму у коридорі. Вийшла з кімнати, а там – хтось комусь дзвонить, хтось плаче. Аліні буквально показали пальцем з балкону на дим з палаючого аеродрому.
– Я памʼятаю, що відразу подзвонила мамі, щоб повідомити. Бо у мене мама і бабуся проживають дуже близько до кордону з Донецькою областю. Я їм дзвоню, а вони сплять і нічого не знають, – згадує дівчина.
Аліна одразу пішла в душ, щоб не було черги (ті, хто жив у гуртожитку, зрозуміють, - ред). Після цього вона почала збирати речі. Першим, що взяла з собою, були не документи, а фотографії, які висіли на стіні.
– Мені так стало лячно, що ті фотографії з усіх заходів, з друзями – єдине, що у мене може реально залишитися з минулого, – каже Аліна.
Також у невеличку сумку покидала теплий одяг, речі першої необхідності і перебралась до своїх близьких.
"Ти вже не у себе вдома"
Перший тиждень окупації міста Аліна нікуди не виходила – було страшно, особливо після прочитання новин з інших захоплених територій.
– Я кілька місяців жила на тому, що новини дивилась без картинок, хоча б щоб просто читати що загрузилось. А щоб вже з розуму не зійти, то моментами, коли був інтернет, скачувала серіали свої улюблені і передивлялась. І оце постійна якась вакуумна тиша, ти прокидаєшся – у тебе день сурка вічний, тобі немає чого робити, – розповідає дівчина.
Згадуючи про моменти, які запамʼяталися з часів окупації найбільше, Аліна розповідає про те, як вона з друзями ловила мобільний зв'язок на мосту на Новий Мелітополь. Найбільше переймалась через те, що не зможе звʼязатися з мамою. Коли бачила автівки рашистів, що проїжджали повз, все всередині замирало, боялась, аби вони не забрали чи не розбили телефон – останню ниточку із зовнішнім світом.
– Пригадую, люди йшли по своїм справам. Але окупанти стояли на перехрестях з автоматами і одразу приходило розуміння, що не все нормально і що ти вже не у себе вдома, – розповідає дівчина.
Також Аліна з посмішкою на обличчі згадує, як хтось в багатоповерхівці в її районі гучно вмикав пісні "Океану Ельзи". І вже через 10 хвилин приїжджав автомобіль рашистів, шукав, хто це зробив. Або посиденьки мелітопольців на балконі під пісню "Ой, у лузі".
Ще одна щемлива історія сталася з нею, коли поверталась з магазину. Йшла через двори і там діти гралися, і хлопчик малював прапор України, як вона зрозуміла, бо поруч з ним сидів його дід і пильнував його, казав: "Ні, неправильно: синє зверху, а жовте знизу".
За крок від підвалу
Аліна каже, що в окупації її дуже рятував час, проведений з друзями. Також дівчина почала малювати – їй від подруги залишилися фарби і папір.
Але найголовніше, що не давало з'їхати з розуму, – яка-небудь допомога своїм людям та Україні в цілому. Знаходячись у постійному стресі, вона не завжди фільтрувала, що пише на своїх сторінках у соцмережах – публікувала збори або ж відкрито висловлювалась в бік загарбників.
Але Аліна допомагала своїй країні у боротьбі з ворогом не лише постами у соцмережі. Одна з подруг дівчини виїхала навесні на підконтрольну Україні територію, де з нею звʼязалися спецслужби, запитавши, чи є у неї в окупації перевірена людина, яка без шкоди собі могла би передавати корисну інформацією щодо обстановки в місті. І цією людиною якраз виявилася Аліна.
З того моменту вона стала очима і вухами наших спецслужб в окупації. Як тільки почує чи побачить щось цікаве – одразу передає куди треба. Всі фото і переписки, звісно, одразу ж видалялися. До того ж, у Аліни було на той момент два телефони і старі акаунти у соцмережах, де не було нічого підозрілого. І як тільки окупанти почали проводити "шмони", вона брала з собою на вулицю тільки "безпечний" телефон.
Але одного дня дівчина забула його взяти з собою і дуже швидко пошкодувала про це. Вона поверталася ввечері від подруги на велосипеді, попереду їхала компанія теж на велосипедах і вони почали жваво обговорювати рашистські білборди. А потім хтось з них сфотографував його.
Не встигла молодь далеко відʼїхати, як до них підʼїхав автомобіль з окупантами – вони сказали всім надати телефони для перевірки. І в цей момент Аліна усвідомлює, що з нею її основний телефон, а не запасний. В результаті рашисти видалили фото борду і стали розпитувати його автора, нащо той це зробив. На стресі Аліна почала сваритися з загарбниками з приводу того, чого її взагалі затримують разом з ними, бо вона спішить додому. На щастя, її відпустили.
– Я не памʼятаю, як я дійшла додому, навіть на вєлік не сіла. Я так пішки як йшла з тим вєліком, так його і волочила за собою, так мені було страшно, – згадує дівчина.
Найбільша небезпека – люди
Аліна до останнього не хотіла виїжджати, бо думала, що скоро все закінчиться, бо їй, як і багатьом жителям в окупації, здавалося, що якщо вона буде там, у своєму місті, то все буде добре.
– Мені було страшно просто взяти і кудись поїхати, бо це було єдине місто, куди я приїхала і залишилася так надовго. А як я виїду? А куди я поїду? А що я буду робити?, – прозповідає про свої відчуття дівчина.
Друзі та колеги Аліни теж довго не виїжджали. Влітку вона вже трохи "прощупала ґрунт" і стала з ними бачитися – так всім було легше. Дівчина дуже радіє тому, що ніхто з її близького оточення не перейшов на бік ворога.
– Власне у людях і полягала найбільша небезпека, мені здається, саме в тих, кого ти знав. Бо ти банально зустрічаєш на вулиці свою знайомого і ти ж не знаєш, що у нього в голові, але він тебе знає, – продовжує співрозмовниця.
І ці побоювання були не безпідставними. Якось вона перетнулася зі знайомою на вулиці і та ледь не одразу почала її вербувати до окупаційного міністерства культури.
Викупила у окупантів свої речі
Наступного разу Аліна повернулася у гуртожиток вже на початку літа, щоб забрати речі. Наважилась на це після того, як окупанти захопили університет. Приходити довелось кілька разів, щоб зібрати все, що нажила за пʼять років.
Одного разу Аліна застала там двох незнайомців у цивільному з папками. Вони почали питати у дівчини хто вона, чи живе тут. І поки студентка чекала коменданта, рашисти мучили її невимушеними розмовами. Тоді комендант і порадила їй зібрати всі речі і зʼїхати, бо окупанти тепер контролюють, щоб нікого стороннього у гуртожитку не було.
Найцікавіше те, що рашисти не віддавали мешканцям гуртожитку речі, поки ті не погасять борг за проживання новій "владі". А рахувалися і всі місяці окупації, звісно. На щастя, у Аліни був борг близько 1000 гривень і вона по суті викупила своє майно у загарбників.
Рятівні гроші
До повномасштабного вторгнення Аліна працювала в бюджетній установі, тому перший час після окупації регіону отримувала зарплату від держави. Потім керівник установи вирішив не перереєстровувати її на території України і згодом перейшов на бік ворога. У зв'язку з цим влітку працівникам прийшла остання зарплата, після чого рахунок установи був заблокований.
Щоб мати хоч якісь гроші на проживання, Аліна місяць підробляла на одному з інтернет-ресурсів. Робота, каже, так собі, але принаймні гроші заплатили.
На виїзд з окупації грошей теж особливо не було – тим більше, враховуючи оверпрайс, який виставляли більшість перевізників. Врятуватися від "руського міра" Аліні допомогла щаслива випадковість.
Це був конкурс серед працівників її сфери – участникам потрібно було аргументувати, чому саме вони мають отримати 500 $ від європейської організації.
Тоді Аліна на емоціях написала такий довгий мотиваційний лист – про те, що вона не стала зрадницею, а, навпаки, займається інформаційною боротьбою. І її старання не були даремними – через місяць дівчина отримала гроші.
Довгоочікувана свобода
Остаточне рішення виїжджати Аліна прийняла, коли окупанти оголосили про проведення "референдуму" у вересні. Дівчина боялась, що загарбники закриють місто і взагалі ніяк не можна буде виїхати.
І от, провівши сім місяців в захопленому військами рф місті, Аліна все ж опинилась на вільній землі. Перевізниця взяла з неї 2000 гривень – дехто тоді ставив цінник в 5000 грн за шлях до обласного центру. Подолалі відстань у 120 км від Мелітополя до Запоріжжя відносно швидко – приблизно за пʼять годин.
– І отой момент, коли ми проїхали "сіру зону", перший стовп, на якому розвивається те, що лишилось від нашого прапору, я апам'ятала. Коли виїхали на трасу, водій так і промовив: "Ну, все" і врубає наше радіо, – згадує дівчина.
З окупації їй вдалося вивезти дві вишиванки. Сховала їх у потаємний карман валізи. Зараз з гордістю носить їх за кордоном. Також вивезла всі малюнки, які малювала в окупації, – вони набули для неї особливого сенсу.
"Знайдені" у Польщі
Одразу після виїзду Аліна відправилась додому, на Харківщину. Пробула там близько півтора місяці і поїхала до Польщі. Рішення їхати за кордон було прийнято ще в Мелітополі. По-перше, Аліні було страшно жити на підконтрольній Україні території, яку регулярно обстрілює армія рф. По-друге, це підвищувало шанси швидше знайти добре оплачувану роботу.
У Польщі дівчина почала працювати в сфері логістики. Вільний від роботи час присвячувала і продовжує присвячувати допомозі України. Регулярно донатить, періодично сама відкриває збори, плете сітки.
Якось влітку на плетінні маскувальних сіток у волонтерському центрі Аліна познайомилась з кількома дівчатами з України, які теж були би не проти якось зорганізуватися. Згодом вони створили молодіжну організацію.
Так Аліна стала співзасновницею молодіжної організації "Знайдені" в Щецині. Існує вона не так довго та поки що обмежується культурними заходами та інформаційною допомогою зборам для військових. Дізнатися більше інформації та доєднатися до спільноти українська молодь може за посиланням.
Дівчина зізнається, що ідея створення молодіжної організації у неї зʼявилася тому, що в іншій країні їй було дуже сумно. Вона звикла, що в Мелітополі був молодіжний центр "Рeople.ua", студрада і безліч різних заходів.
– Мені не вистачало того усвідомлення, що я важлива, що я щось тут змінюю і я на щось впливаю. Я зрозуміла, що навіть з тим графіком, що у мене є, з фізичною роботою мені вистачає сил і бажання щось робити. Навіть якщо тільки по вихідних, але я готова. І до нас у цьому місті не було жодної молодіжної спільноти. Я зрозуміла, що треба таке організувати і впевнилася на 100%, що ми робимо це правильно, – пояснює дівчина.
Аліна наголошує на тому, що біженці з України багато роблять для своєї країни. Після зміни на заводі чи складі багато хто йде плести сітки, донатить, збирає гуманітарну допомогу, бере участь у мітингах.
– Хай буде соромно українцям не за те, що вони за кордоном, а за те, що нічого не роблять для України. А те, де вони знаходяться, не так вже й важливо, – підсумовувала наша співрозмовниця.
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю [РІА-Південь/РІА-Мелітополь] і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.