Повномасштабне вторгнення для українського військового льотчика-штурмовика, командира ескадрильї Ростислава Лазаренка розпочалося в Мелітополі. Вночі з 23 на 24 лютого він був старшим оперативної групи.
Чинні військовослужбовці продовжують ділитися спогадами про вторгнення російських загарбників у Мелітополь і вуличні бої, яких, на думку "диванних експертів", не було зовсім. Своєю розповіддю поділився і підполковник Збройних Сил України Ростислав Лазаренко. Інформаційному агентству Міністерства оборони України АрміяInform він розповів про вороже бомбардування мелітопольського аеродрому, а також про те, як українським захисникам неба вдалося знищити колону рашистів, яка насувалася на Запорізьку область.
- Ми не знали, чи буде велика війна, але хлопців своїх я готував до найгіршого сценарію, - згадує Ростислав, - Ми постійно працювали над своєю підготовкою: як будемо летіти, куди, на які аеродроми. Кожен зібрав необхідні речі для раптового відрядження. Коли почався обстріл, нам зателефонували з бригади і повідомили, що Україна у вогні, що основний аеродром теж під ракетним обстрілом... Кілька секунд ми були шоковані. Не хотілося вірити, що це почалося. Але сталося саме те, до чого готувалися.
Ми зайняли місця в кабінах, і майже одразу поруч із нами ворожа ракета влучила в Іл-76. Вибух був дуже гучний. Але, на щастя, злітно-посадкова смуга залишилася цілою. Ми починаємо запускати двигуни, і в цей час перед нами вирулює інший Іл-76 і стає прямо на руліжній доріжці і в нього щось починають завантажувати. А в нас шість літаків Су-25... Тому ми всі вночі під команди авіаційного техніка прорулили під крилом того "Іла". Злетіли, а вже на маршруті я побачив, що майже скрізь у полі мого зору щось горить і вибухає... Це була страшна картина, яка навіки залишиться в моїй пам'яті. Прилетівши на певний аеродром, виконую прохід над злітною смугою і бачу, що вона перекрита автомобілями.
А за мить по нас починають стріляти... Ну, думаю, аеродром уже захоплений росіянами. Але один із наших літаків усе ж сідає, буквально перестрибуючи вантажівку на смузі. На землі впізнають наші літаки і починають прибирати машини, і ми нарешті сідаємо. Зрозуміло, що більшість людей були розгублені, бо не кожен ранок починався з війни, але згодом усе стало на свої місця. Доповів командиру, що вивів усю групу і ми готові до бою.
Ростислав одразу отримав бойовий наказ: "готуй пару на виліт, з боку Криму йдуть колони росіян". Перша колона йшла в бік Мелітополя, а друга - на Нову Каховку, повз Чаплинку. Колона була велика і її прикривали бойові ударні вертольоти Ка-52.
- Будь-яка людина в такі хвилини відчуває страх. Ти розумієш, що це війна, що тебе це не омине, але ти командир і маєш ухвалювати рішення. Де саме колона - невідомо, тобто її потрібно спіймати в певному районі. Повернувшись до своїх, кажу, що маю перше бойове завдання, потрібно знайти і знищити колону противника. Я йду і питаю: хто зі мною? Зголосився Саша Щербаков, мій ведений, капітан. Коли ми йшли вже до літаків, він мені каже: "страшно, командире"... Мені теж страшно, але хто, як не ми? За короткий час виконали всі необхідні розрахунки, обговорили тактичні прийоми і підготували літаки до вильоту. Добре, що колись, ще до вторгнення, я проїжджав тією дорогою від Нової Каховки до Чаплинки і знав, що там і як. Заправка в мене 4,2 тонни пального, цього вистачає на 45-50 хвилин бойового вильоту, залежить від бойового завантаження, маневрів і швидкості. Якщо все тихо, то можна і півтори години літати, але теж залежить від того, які "подарунки" під крилом. Тому часу на все небагато.
Колону він знайшов, коли пального залишалося мало. Вона стояла на заправці, стояла щільно, великі 22-тонні паливозаправники заправляли БТРи, вантажівки та іншу військову техніку противника.
- Колона була прикрита посадкою, тому знайшов я її практично під собою. У першу мить я подумав, що то, можливо, наші, але побачивши штурмовики, росіяни відкрили вогонь. Я в кінофільмах про Другу світову бачив схожі сцени - коли по тобі відкривають вогонь з усього, що тільки є, а повітря переповнює неймовірна кількість трасерів... Ми й так низько йшли, а бажання було сховатися в рельєфі, тільки там була рівнина і жодних пагорбів. Шурнув оберти на максимальні, дав команду веденому: "Працюємо!". Атака зі сходу не була можлива, тому ми зробили маневр для введення противника в оману: дали надію супротивнику, що вони прогнали нас. Через секунд 15 моя пара після маловисотного бойового розвороту атакувала колону в напрямку руху, починаючи з хвоста.
На бойовому курсі помічаю пуск ракети в передню півсферу свого літака... Думаю: ну ось і все, але хоч заберу якнайбільше з собою, затискаю бойову кнопку і витягую ручку управління літаком на себе, щоб рознести ракети по всій колоні. Не встигаю вивести літак з атаки, як від влучання перших ракет у російську колону сталася детонація машин із боєкомплектом і тієї самої секунди перед літаком з'явилася хмара вогню з уламками, вхід до якої був неминучий. Очі засліпив червоно-жовтий вогонь, у кабіні стало миттєво жарко... подумав, що загорівся. Вилетівши з пекла, одразу звернув увагу на оберти двигуна: вони були нижчими за допустимі, тяга різко впала, швидкість була вже мінімальна, і я був готовий до катапультування, але в цей момент оберти почали відновлюватися. Я перевів свій штурмовик на зниження, щоб дати тенденцію до розгону. Швидкість зростає і я виходжу з бою. Був готовий уже видихнути, але периферичним зором помічаю пуск ще однієї ракети. Миттєво відстрілюю пастки, на які спрацьовує ракета, але вибухова хвиля все ж дістала, через що мій Су-25 зробив кивок донизу на висоті метрів 20. Вихопив штурмовик буквально перед землею. Я порожній... ні ракет, ні пасток... І слава Богу, маневруючи, покинув бій. Позаду залишилася палаюча колона.
На поверненні починаю викликати веденого, але марно, у відповідь тиша. Сподіваюся, що з ним усе добре.... Залишається 600 кілограмів палива, я ледве дотягую на запасний аеродром, бачу, що одна гідросистема вийшла з ладу - тиску взагалі немає, у другій теж тиск втрачається, під час збільшення обертів з'являється неправильний звук двигунів. Попереджаю землю, що буде аварійна посадка, механізація крила не працює, до того ж у мене немає гальмівного парашута - використовував його при виведенні літака з-під удару, кажу: готуйте "пожежку". Але дивом посадка була вдалою, загальмував, навіть вистачило пального звільнити смугу. Видихнув, виліз із кабіни і бачу, що мій Су-25 весь побитий. Кіль, крила, все в пробоїнах. Дивлюся на лопатки двигунів - жодної цілої, усі побиті. Як він мене довіз - загадка. Пам'ятаю, що чекав на Сашу і все сподівався, що рація пошкоджена, або сів десь, але, на превеликий жаль, він загинув. З честю виконавши бойове завдання, спрямувавши підбитий літак у ворожу колону.
...Коли до аеродрому дісталися інженерно-технічні фахівці з бригади, то побачили, що літак відновленню вже не підлягає - навіть акумулятор був побитий. Мій Су-25 так і залишився на тому місці, це був його останній політ. Я ставлюся до наших літаків як до живих - є в них душа, хоч і серце з металу. Я вдячний йому, що врятував мене і до останнього подиху двигунів боровся за моє життя. До речі, одного разу під час обстрілу аеродрому ракета влучила поруч із ним, і він прийняв увесь удар на себе - жоден інший літак і жодна людина через той вибух не постраждала".
