«Більше за все хочу глянути у вічі Моісею, з яким провів перші хвилини у полоні, і місцевим зрадникам». Таке бажання має герой нашою наступної історії проєкта «ВиЖИТИ» Анатолій Грибко з Мелітопольського району.
У свої 60 років чоловік знає, що таке жити в окупації під дулом автоматів і чинити опір, пройшов через полон і депортацію. Російські загарбники вкрали у родини все, окрім бажання жити у вільній Україні.
Підпільне керівництво
Війна застала Анатолія Вікторовича у його рідному селищі Веселе Мелітопольського району, де він жив із своєю дружиною і тестем. 24 лютого о 5 ранку загули літаки. Вибухові хвилі відчувались у повітрі. Почуття шоку і жаху змішались. Чоловік не знав, що робити, тому вирішив йти на роботу.
Анатолій був керівником комунального підприємства. До його основних справ забезпечення людей водою, вивезення сміття, додались ще й нові турботи. В селищі з’явилась проблема з хлібом. На АЗС були величезні черги. Він намагався забезпечити сім’ї підлеглих продуктами, а підприємство паливом.
- До останнього не вірив в те, що буде війна і всіх в цьому переконував. Морально було важко. Тоді я думав, що ця війна буде, ну, максимум день-два-тиждень і все закінчиться. Хто міг подумати, що от така людина, якщо її можна назвати людиною… Путін розтягне цю війну і не закінчить оце вторгнення. Але сталося так, як сталося».
У березні через селище лише проїжджали колони російської техніки. А от на постійній основі російські загарбники «осіли» у Веселому на початку квітня. Відразу почепили на будівлі селищної ради свою ганчірку, поставили блок-пости.
Вже вимагали від мене відвести їм воду на блок-пост, вивезти сміття. Можливо, це якось смішно звучить, але я ховався від них для того, щоб не надати ці послуги.
Покинув підприємство, а коли заїхав, мені робітники почали розповідати, що тут були рашисти з автоматами, бігали по території, шукали мене. Не знайшли і наказали везти воду на блок-пост. Я не засуджував підлеглих – життя дорожче. Що ж ти зробиш проти автомату. Потім вимагали ще підвести воду до спортивної зали в селі Новоолександрівка. Там школа не працювала, але у спортивний залі вони розмістилися самі. Десь до 60 військових, - пригадує Анатолій.
Співпрацювати з ворогом чоловік не мав бажання, тому написав заяву на звільнення. Але періодично приходив на підприємство і як міг запевняв своїх колишніх підлеглих, щоб вони не втрачали надію, війна ненадовго і Веселе скоро звільнять.
Керівників селищної ради рашисти вигнали з будівлі. І ті підпільно допомагали людям. Серед них була і його дружина Анатолія Валентина – керуюча справами. Місця своїх зборів підпільники завжди змінювали.
- Збирали списки бажаючих евакуюватись і допомагали вивозити людей через Василівку до Запоріжжя. А звідти тими ж самими бусами везли гуманітарку і роздавали людям. Перший заступник селищного голови виїхав до Запоріжжя на початку квітня, організував хаб і допомагав веселівцям, - пригадує Анатолій.
Донька Грибко телефонувала батькам з Дніпра і вмовляла їх виїхати, тим паче, що Анатолій колишній військовий, а Валентина працівник селищної ради. Такі люди перші в списках рашистів на репресії. Але ті не наважувались покинути дім, та й батько Валентини не міг самостійно пересуватися. Тому виїзд відкладали. Аж поки в дім місцевих патріотів за доносом прихильників "русского мира" не прийшли з обшуком.
Польський шпигун
Це сталося в перших числах вересня. О пів на сьому ранку загавкав собака. Валентина визирнула у вікно, а там під подвір'ям уже стояло кілька машин із військовими. Весь периметр навколо будинку оточили автоматники. Один із рашистів наказав сховати собаку і відчинити хвіртку. Анатолія та Валентину одразу розділили - жінку в одну кімнату, чоловіка в іншу. Почався обшук. Насамперед окупантів цікавила оргтехніка.
- Знайшли бейджик. Там знак Євросоюзу. Почали кричати, що я був учасником відкриття біолабораторії.
Потім знайшли мій блокнотик-записник. А там були написи на картинці: Буковина, Поділля, Слобожанщина, Полісся. Вони прочитали "Польща" замість "Полісся". Як почали кричати: "Що це таке?! То ви вже приєднали до себе Польщу!?" і робили мене винним у цьому. Я їм пояснював, що Полісся - це не Польща. Що це частина України.
Потім у кімнаті побачили годинник настінний, до нього була приєднана батарейка. Вони вирішили, що це міна. Почали бігати і кричати: "Міна - міна тут!" Це мені пізніше дружина розповіла. А під час допиту я не розумів, до чого це ФСБшник у мене питав: "У вас що, дефіцит із батарейками?" А я батарейку більшої ємності поставив, щоб на рік вистачило, бо маленької пальчикової на місяць-два вистачало. Вони вирішили, що це міна. Далі дісталися до телефонів, забрали всі мої значки, нагороди, навіть радянські: пам'ятні медалі Радянського Союзу.
Залізли у фотоальбом - там були фотографії моїх однокурсників по Дніпропетровському регіональному інституту. Почали ставити дурні запитання: "То ти співпрацюєш із СБУ?". Там кілька було моїх колег у формі. Показують: "Ось цей, із ним ти. Ти йому передаєш інформацію про пересування техніки" і так далі, - згадує Анатолій.
Обшук тривав півтори години. Далі рашисти наказали Анатолію віддати ключі від машини. Пояснили, мовляв, повертатися ж потрібно буде чимось у Веселе. Це був останній день, коли Грибко бачив свою машину. Ніхто й не збирався її йому повертати.
Чоловікові замотали рушником очі, посадили в машину і повезли в невідомому напрямку.
Моісей і «підсадна качка»
Поки їхали дорогами Мелітопольського району Анатолій орієнтувався на місцевості. А от коли заїхали до Мелітополя мешканець Веселого загубився у просторі.
- Коли вивели з автобуса мені здавалося, що завели в ліфт. Подумав, що це готель "Мелітополь". Але ніхто нікуди мене не піднімав, просто повели коридором, зняли рушник, і я опинився в камері. Там був хлопець років 19. Він зараз за кордоном. Тоді ми встигли поспілкуватися з ним, десь хвилин 15. Здебільшого це був мій монолог, тому що він сказав, що перебуває за ґратами вже понад місяць, і хотів знати, що відбувається на свободі. Я йому намагався донести, що ось-ось наші звільнять Херсон, бо це був початок вересня і я вважав, що ЗСУ дуже скоро звільнять нас. Разом з тим, я хотів також зрозуміти, як поводитися, що робити тут, ось у цій ситуації. Не встиг він мені нічого розповісти. Сказав тільки, що затримали його за відео. Він зняв, як горів аеродром у Мелітополі. Розповів, що їх спочатку посадили на підвал. Там, де були Таня і Максим (про долю цих полонених українських підпільників ми розповідали в проєкті "ВиЖИТИ").
Мене перевели до другої камери, спочатку був сам. Думав, що вони будуть тримати всіх ув'язнених по одній людині. Але десь через півгодини - годину завели Валеру, як він пізніше представився. Сказав, що він громадянин Ізраїлю. Валера відкрито заявляв, що підтримує російський напад і вважає, що Україна - це не держава і її необхідно стерти з лиця землі.
Це була його пряма мова, на що я його запитав: "Чому ж ти тут перебуваєш?" Тоді він відповідав мені, що необхідно пройти перевірку його громадянства, як громадянина Ізраїлю.
За той час, коли я перебував із ним у камері, я намагався все ж таки з’ясувати, де його рідні, близькі, яка в нього освіта, чим він займався. Але жодної відповіді не отримав, на іншу тему переводив розмову. І, ви знаєте, ось коли я з ним спілкувався 15 діб, я з'ясував, що він дещо знав про мене. Наприклад, що в мене є будинок, який належить моїм померлим батькам. І він навіть мені говорив: "Давай, я звільнюся, коли мене перевірять, переїду туди, ти мені скажеш, де будинок знаходиться, а я буду тобі платити за комунальні послуги". Знав деталі, наприклад, що в мене на горищі є вікна тощо. Можливо, він проговорився. Але я вважаю, що він був "підсадною качкою". Не виключено, що отримав завдання якесь від них щось дізнатися про мене.
Валера постійно психологічно на мене тиснув. У розмовах завжди говорив: "Ти хочеш звільнитися звідси, з цієї камери, хочеш?".
"Звичайно хочу. А чого я тут маю сидіти?", - відповідав я. А він мені: "Розумієш, он Таня сидить за те, що листівки клеїла, а ти передавав інформацію про просування ворожої техніки. Та тобі щонайменше 15 років світить і краще, щоб ти етапом у колонію потрапив до Сімферополя, бо там лояльніше ставляться до полонених, ніж у Донецьку", - розповідає Анатолій про психологічні тортури від свого співкамерника.
Але це були "квіточки" порівняно з тим, що окупанти робили з полоненим на допитах.
Допити струмом і біолабораторії
Перші 4-5 днів Анатолія водили на допити. Один з них тривав десь годин 6. Це був поліграф. Перед тим, як вивести з камери, чоловікові надягали на голову пакет, або балаклаву. Лише один ФСБшник назвав своє, або вигадане ім'я - Єгор. Запам'ятав Анатолій ще й наглядача з позивним "Добрий". Він завжди пересувався виключно в балаклаві.
- Пам'ятаю, коли мене Єгор вів на допит, він сказав: "У нас є всі засоби і можливості, щоб ти сказав усе, що потрібно". Я спочатку не надав значення його словам, а вже потім на допиті з електричним струмом стало зрозуміло, що він мав на увазі.
Запитували знову про мою нібито роботу в біолабораторії. Я сказав, що, не розумію, як таке взагалі можна питати. Я звичайна людина, яка проживає в такій глибинці. Як мені можна взагалі дати доступ до якихось біолабораторій?
У перший день, коли допит закінчився, Єгор вимовив: "Це ще не все, зараз ми покажемо, як ти будеш розповідати все". Завів у якусь кімнату. Руки вже були замотані скотчем, до пальців приєднували якісь, як скріпки. А потім вмикали струм. Боляче. Розумієте, ось сила струму, коли йде, тебе ж усього трясе.
Кілька разів так струмом дав і каже: "А тепер думай, що ти будеш говорити. Іди". Ну як "іди"... Забрали, вивели, у камеру помістили.
Наступного дня знову в ту саму кімнату, де мене катували струмом, завели. Знову допит струмом. Я не пам'ятаю, на третій чи на четвертий день уже почалися знущання з "родзинкою". Сила розряду і тривалість додавалася все більше і більше.
Я не просився. Ні. Я тільки говорив: "За що?" А у відповідь завжди чув: "Сам знаєш за що".
На допитах переглядали листування в телефоні. В тому числі з колишнім моїм товаришем. Він підтримав повністю "русский мир". Я переписувався з ним, вживав такий вислів – «глибока окупація». Ну і на допиті мені зачитували: "Так що, глибока окупація? Зараз я покажу тобі глибоку окупацію!" І знову тортури струмом.
Потім довели до такого стану, що я вже сказав їм: "Давайте я напишу, що потрібно. Тільки скажіть, що писати, бо я не знаю". Ну, тут вони зняли з мене балаклаву і сказали: "Дивись тільки перед собою і пиши". Під диктовку написав. Там кілька слів тільки було. Що я нібито передавав інформацію на підконтрольну Україні територію щодо переміщення техніки російської федерації, час і напрямки польоту літаків і вертольотів.
Далі сказали: "А тепер напиши, як ти ставишся до спеціальної військової операції". Я так подумав, кажу: "Ну, я ж її не підтримую". А у відповідь почув: "Тебе що, знову зараз підключити? Пиши!"
Чоловіка змусили сказати на відеокамеру все, що він написав, одягли балаклаву і знову завели в камеру. Після цього допити припинилися.
Одного разу в камеру навпроти завели жінку. За віком вона була дуже схожа на дружину Анатолія. Він не міг знайти собі місця. Думав, що вже і його Валентину забрали. А під час роздачі їжі, коли віконце у дверях камери відчинили, він вдивлявся в обличчя полонених. На душі стало легше - це була інша жінка.
Депортація
Десь на десятий день перебування в полоні у Анатолія навпіл розколовся зуб, і він просив наглядача "Доброго" передати слідчому, що потребує медичної допомоги. Довго не було ніякої реакції. А в суботу чоловіка вивели з камери з балаклавою на голові в кайданках. Але везли занадто довго. ФСБшник Єгор перепитав, чи впізнав Анатолій його голос, і вимовив: "Тобі Балицький подарував життя. Зараз тебе депортують".
- Ну, і справді, буквально за 5-10 хвилин автобус зупинився, з мене зняли наручники, балаклаву, віддали паспорт, телефон моєї дружини. ФСБшник сказав: "Тут один єдиний запис твоєї дочки, вона тебе забере в Запоріжжя".
Далі військові повели мене на блок-пост. Там було, напевно, 10 чи 15 кореспондентів. Вони всі знімали на відео процес депортації. Мені знову нагадали, що Балицький подарував життя. Але згідно із законами рф, мені належить виїхати в Україну на один рік.
Здається, пізніше я вже запитав: "А як мені повернутися додому?". Мені пояснили, що я повинен написати прохання, щоб дозволили, але на чиє ім'я так і не сказали.
Зрозуміло, що жодної можливості повернутися, поки вони там, у мене не буде взагалі. Та й розглядати такий варіант - нонсенс. Хочеться повернутися додому, але у звільнене Веселе..., - каже Грибко.
Після зйомок Анатолію сказали йти пішки в напрямку Запоріжжя. Але через метрів 20, військові зупинили чоловіка і наказали повертатися та сісти в "Ниву".
- Тільки тут я по-справжньому злякався. Ви ж розумієте, що картинку знято, документ про депортацію зачитали. Тепер можна робити все, що завгодно. Я сів у машину, запитань жодних не ставив. Там було двоє військових і один із них сказав: "Ми зараз тебе підвеземо до твоїх товаришів". Проїхали ми десь близько 1 км, машина зупинилася, там, справді, було троє товаришів, вони старші за мене десь на 5-10 років, - згадує Анатолій.
Саме того дня окупанти навезли пресу для того, щоб показати, як депортують із Мелітополя відомих бізнесменів. Серед них батько секретаря Мелітопольської міськради - Віктор Романов.
- Коли ми з ними йшли спілкувалися, я зрозумів, що вони всі успішні й досить відомі люди Мелітопольщини. До них вранці в суботу о 7-й годині, здається, приїхали додому, забрали, посадили в автівки і вивезли на блок-пост, а далі депортували.
Спочатку я йшов із ними і все просив, щоб вони прискорилися. Боявся, що по нас почнуть стріляти автоматними чергами. Але вони відповіли: "Та що ти хвилюєшся?".
А мені хотілося якнайшвидше бути на території України. Тому я йшов, то разом із ними, то виривався вперед, - згадує Анатолій.
Повз їхали автобуси з людьми. Анатолій намагався їх зупинити. Але всі їхали далі.
- За 15 діб полону обличчя моє вкрилося щетиною, я схуд, тому одяг на мені бовтався. Натуральний бомж. Люди, мабуть, боялися мене, - розмірковує Анатолій. - І тут на зустріч їде легкова машина. Я намагався зупинити її. І водій таки зупинився і каже: "Я знаю, хто ви, але почекайте. Я заберу ще людей і потім вас підберу". Я зрозумів, що хлопці подзвонили, мабуть, на підконтрольну Україні територію і цей Петро (їм’я змінено) забрав спочатку їх, а потім мене. Так я дістався до "Епіцентру".
Далі звільненого з полону зустрів начальник Веселівського управління поліції. Анатолій зателефонував дочці.
- На рідній землі було дивне відчуття. І радість, і біль, все…Але більше всього боявся за дружину. Відразу зателефонував їй і попросив, щоб вона зібрала речі і не ночувала дома. Вже наступного дня вона виїхала разом з тестем, - розповідає Анатолій.
Зараз Анатолій Грибко разом із дружиною мешкає в Запоріжжі, працює у Веселівській селищній військовій адміністрації. На жаль, батько Валентини помер через 2 місяці після того, як його вивезли з окупованого Веселого.
У двох будинках Анатолія Грибка, та його покійних батьків оселилися російські військові. Усі цінні речі винесли. Життя знову потрібно починати з нуля:
- Усе забрали, нічого немає. За плечима 60, а починати необхідно все по-новому. Тож біль залишається на душі, а що робити... Необхідно жити.