Російська окупація - жорстке випробування, яке випало на долю жителів Мелітопольщини. І пройти перевірку на вірність своїй країні, на жаль, змогли не всі. Але, на щастя для України, тих, хто все ж склав цей життєвий іспит, набагато більше.
Для героїні нашої наступної історії проєкту "ВиЖИТИ" Олени (ім'я змінено в цілях безпеки) з Мелітопольського району повномасштабне вторгнення й окупація регіону військами РФ, як і для більшості її земляків, стали найстрашнішим періодом у житті, який для неї тривав 643 нескінченно довгих і страшних днів.
Жінка не з першого разу змогла потрапити на "вільну землю". Перед тим, як це сталося, їй довелося зіткнутися зі зрадою своїх знайомих, пильною увагою російських спецслужб і внесенням до бази "неблагонадійних".
В'язниця, в якій боїшся навіть тіні
Російську окупацію Олена описує як в'язницю, в якій нікуди не вийти, ні з ким не поговорити. Увесь час боїшся того, що щось зайве подивишся в телефоні або хтось чужий проїдеться вулицею. Перші місяці повномасштабного вторгнення для жінки пройшли в повному нерозумінні того, що відбувається.
- Я пам'ятаю перший мій вихід у місто, бо, ясна річ, ні магазинів, нічого... і кішки, яким потрібен був корм. Я не так про себе турбувалася, як про кішок. І коли попуткою доїхали до міста, пам'ятаю, я йду вулицею, їдуть ці вантажівки. Боже мій... Я, яка ніколи матом не лаялася, з мене прям аж пер цей мат. Це ненависть, злість, - згадує мешканка регіону.
На самому початку окупації Олена, як і багато українців, могла висловити рашистам майже все, що про них думає, опісля з'явився страх, який незабаром знову вщух. А згодом жінка почала влаштовувати непроханим гостям усілякі неприємності.
- Я просто згадую, коли вони заселилися до сусідів... Мені потрібно було вихлюпувати ці емоції, я сварилася через те, що вони руйнували нашу екологію, знищували дерева, чагарники, які вирощені нашими батьками. Ну, мені було так трохи легше. Посварюся, якусь капость зроблю, у бензовоз засуну ручку і якось веселіше, - розповідає жінка.
Віра в Україну та допомога ЗСУ
Згадуючи ці нескінченно довгі місяці окупації, Олена зізнається, що найскладніше було винести цю жахливу несправедливість: викрадення друзів, запрошення на "бесіди" до спецслужб РФ, поведінка знайомих, які ссучилися.
Олена принципово не відвідувала жодного рашистського магазину. Вона шукала на ринках людей із проукраїнською позицією. Та й здебільшого жінка спілкувалася з тими, хто залишився вірним своїй країні в такий складний час.
Уже в окупованому регіоні вона пошила собі синьо-жовтий прапор (про його долю ми розповімо далі).
- Стрічок набрала. Тому що я ялинку завжди наряджала на вулиці на Новий рік, а коли почалася повномасштабна війна, у мене не було вже Нового року. Я мріяла, що коли настане наша Перемога і в мене буде Новий рік, я стрічечки синьо-жовті повішу на цю ялинку, і нехай усі бачать ці сусіди. Я вірила і сподівалася, і досі вірю і сподіваюся, що всі ось скоро повернемося додому з нашими захисниками і захисницями, а ті "визволителі" побіжать звідти, - каже українка.
Ще Олену тримала на плаву можливість допомагати ЗСУ, і хай навіть для цього доводилося йти на величезні ризики. Так, вона передавала в чат-бот дані про пересування ворожої техніки та іншу інформацію, яка могла бути корисною нашим захисникам.
Величезне значення також мала підтримка друзів, які чекали на ЗСУ. Вона і зараз продовжує зідзвонюватися зі своїми людьми, які залишилися в окупації, щоб підтримати їх морально.
Доноси і невдала спроба виїхати
Проукраїнська позиція Олени не давала спокою "ватним" односельцям. І невдовзі сусіди почали писати на неї доноси. Рашисти приїхали до неї додому і викликали на "бесіду". Через кілька місяців до неї навідалися знову.
З огляду на цей тиск і небажання отримувати паспорт рф, жінка вирішила виїжджати. Це було 28 жовтня. Вона знайшла перевізника, зібрала речі, прихопила із собою двох котів і вирушила в дорогу. У маршрутці було дев'ять осіб - абсолютно всі з українськими документами.
- Дуже довго збирали людей, логістику не продумали, дорогу толком не знали. Водії: один - з Бєлгородської області, другий - з Донецької, - згадує українка.
Пройшовши всі ворожі блокпости, вони поїхали через Бугаївку (Луганська область) - перевізник сказав, що там буде простіше пройти кордон із Воронезькою областю. Приїхавши на місце, російський митник був украй незадоволений тим, що дві маршрутки (друга - з Луганської області) приїхали на вечір неділі.
Потім усіх пасажирів викликали на розмову, перевіряли в них телефони, примушували підписувати папери про те, що вони "згодні з СВО" і згоду на проходження поліграфа, фотографували їх, брали відбитки пальців.
- Коли мене запросили на розмову, то вже телефон його мій не цікавив. Я почула, що йому по телефону називають повністю моє прізвище, ім'я, по батькові, що так, така-то така-то повністю ідентифікована. Ну, і він почав мене вже пресувати в тому плані, що ось до вас уже приходили і пішло-поїхало, - розповідає Олена.
Розмов із росіянами було кілька. Пасажири маршрутки пройшли цю процедуру за дві години. Олену ж "маринували" кілька годин поспіль. А після обіду рашисти сказали, що вся група їде далі, а Олену повертають назад.
- Потім уже я почала розпитувати: "У сенсі, якщо я для вас зрадник, у базі у вас неугодних, то де логіка? Чому ви мене не випускаєте?". На що мені відповіли: "Ви що, хочете виїхати?". Я кажу: "Так, хочу". "Ну, Ви можете вийти на площу в Луганську, крикнути "Слава Україні!", Вас одразу ж депортують. Ну, я кажу: "Депортують куди, на підвал?" - продовжує мешканка Мелітопольщини.
Повертатися їй довелося через Старобільськ Луганської області, де вже майже два роки немає жодного інтернету, а російських вояків набагато більше, ніж місцевого населення. Жінка буквально молилася, щоб скоріше звідти вибратися. У результаті їй все ж вдалося знайти перевізника і повернутися додому.
Приїхавши, наступного ж дня Олена побігла перевіряти свій телефон на наявність усіляких неприємних сюрпризів від ФСБ, адже гаджет перебував у них 18 годин. Під час перевірки в неї забрали Сім-карту українського оператора і карту пам'яті з телефону.
- Ну, тиждень я не могла вийти з дому. Я взагалі нічого не могла робити, точніше я просто не розуміла, за що і чому, як таке може бути. Я так налаштована була, я просто всім говорила, що виїжджаю. Ну, от не потрібно було говорити, потрібно мовчати про це, - каже жінка.
Трохи оговтавшись і заспокоївшись, вона вирішила все ж оформити рашистський паспорт і пробувати виїжджати через інший пост.
"Знала, що йду додому і що я дійду"
Олена подала документи для отримання російського аусвайса і стала чекати, коли перевізник збере групу - цього разу водій був із Воронезької області рф. За цей час вона все ж встигла отримати ненависний паспорт із двоголовою куркою. І рівно через місяць після своєї першої невдалої спроби, 28 листопада, вона виїхала.
Дорогою перевізник провів детальний інструктаж: сказав вивчити адресу дядька, до якого Олена нібито їде до Воронезької області, пояснив, як правильно відповідати на запитання росіян.
Їхали до Новоазовська без зупинки. Уже там в українки забрали паспорт і змусили чекати дві години. Потім її запросили на розмову, просканували речі. Цього разу "бесіда" тривала хвилини дві.
- Я коли звідти вийшла, підбігла до водія, кажу: "Поїхали швидше звідси, щоб не повернули, щоб не повернули", - згадує Олена.
Практично без зупинок вони доїхали до Колотилівки. На місце прибули о другій годині ночі, але оскільки російська митниця працює тільки зранку, то вони зайняли чергу і влаштувалися на нічліжку. І вже вранці її нарешті пропустили.
- Перший ковток свободи я, напевно, відчула на цій "дорозі життя", коли мені віддали документи, телефон і сказали, що можете йти. Коли я схопила всі свої речі, валізу, кішечок і побігла, щоб, не дай Боже, мене не повернули. Я пам'ятаю цей момент, я бігла, я просто боялася, щоб тільки знову не назвали моє прізвище, не повернули назад, - згадує той момент Олена.
Підходячи до українського прикордонного посту, жінка вже дорогою стала видирати зі свого рюкзака прапор, який вона туди зашила. Зараз він висить у неї на стіні в її новому тимчасовому житлі.
- Я до наших на фільтрацію прийшла з прапором на плечах. Це мене гріло, я знала, що йду додому і що я дійду. Напередодні мені принесли ЗСУшну термобілизну мого розміру. Я її напнула на себе, вивернувши при цьому. Ну, роздягнули, було б, звісно, цікаво, але, Слава Богу, до цього не дійшло і тому зараз смішно, а тоді... Але це такий був порив і така мотивація. Ну, по-іншому це було ніяк, я повинна була, - продовжує вона свою розповідь.
Життя на "вільній землі"
На підконтрольній Україні території Олену зустріли на вокзалі двоюрідна сестра і друзі з синьо-жовтими кульками. І вони насамперед поїхали в Макдональдс.
- Це зараз смішно, а тоді я взагалі не розуміла, що і як, тому що це було настільки все якесь незрозуміле. Ну, це потім уже прихід ти ловиш, коли 643 дні я не ридала практично взагалі, єдиний був мій сплеск, коли я подивилася фільм "Щедрик" в окупації. Дивилася фільм і ридала всі дві години. А тут перший місяць я ридаю, та навіть і зараз трошки, хоч і заспокоююся, поменше вже. Ну, адаптація якось не дуже, ридаєш і ридаєш з будь-якого приводу. Українську пісню слухаєш - ридаєш, мультфільм пішли дивитися в кінотеатр - ридала, у метро ридаєш, фотографії бачиш на Хрещатику - ридаєш, - підсумовує Олена.
Зараз вона живе в країні, якій залишилася вірною, незважаючи ні на що, яку любить усім серцем. Вірить у те, що скоро Мелітопольщина повернеться до складу України. І всіма можливими способами наближає цей момент.